✦38✦

ОЛЕКСІЙ

Оля прожогом вилітає з кухні, а я ще раз оглядаю сина. Не вірю, що вона б зашкодила, але ж таке вже було, вірно?

— З тобою все добре? Вона тебе не образила? — питаю сина.

— Ні… я воду розлив, — махає рукою в бік столу й хнюпиться.

— Нічого, зараз приберемо, — та коли обертаюсь до столу, бачу: Оля вже все витерла. — Іди до мами.

Олег сіпається до дверей і завмирає. Дивиться на мене з запитанням, і я розумію — він заплутався.

— Мама у вітальні, синку. Йди, — кажу м’яко, а сам киплю.

Це все через неї. Вкотре перевернула моє життя з ніг на голову: син не знає, хто його мама, Люба мовчки засуджує мене, ніби я перегинаю, мама, навпаки, каже, що занадто м’який, батько читає моралі, цитує Слово Боже. А я просто хочу, щоб усе було як раніше — до її дзвінка.

Переконуюсь, що малий у вітальні, Люба поруч. Встигає лише глянути на мене з немим запитанням, та я обриваю:

— Потім, — і йду наздоганяти Олю, поки не втекла, як колись.

Мене трусить від злості. Не бачу нічого довкруги, єдиний орієнтир — Оля: запах, який з’явився в домі з її появою, взуття, яке вже не стоїть у прихожій. У дворі її немає. Машина стоїть біля воріт. Йду до батьків — відчуваю, що вона там. І не помиляюсь.

Чую крик, що стоїть на все село. Слів не розібрати, але вже викликає цікавість у перехожих. Заглядаю у двір — і бачу дику сцену: Оля жестикулює перед моєю матір’ю, потім різко її відштовхує і кричить:

— Ви… це все ви… вічно тримали його біля своєї спідниці, а тепер і дитину залякали. Ніколи мені не допомагали, хоч і бачили, як мені було важко тут!

Йду розбороняти, але мати й сама дає собі раду. Хитається назад, але тримається. Потім вибухає у відповідь:

— Важко… тобі було важко, — заходиться істеричним сміхом. Потім починає вичитувати Олю, тиче пальцем, жене до воріт усе далі, ніби справді виганяє.

— Та що ти знаєш про важко, дівчино? — кричить, хапаючи повітря після кожної фрази, наче задихається. — Він тебе бив? Пив? Змушував доглядати своїх батьків, коли ти з пузом була? А я?!

Мати зупиняється перед Олею. Її крик замовкає, оглушає, як вибух. Я бачу сльози на її щоках — напевно, вперше в житті. Її всю трясе.

— Я дитинку втратила, бо все на мені було… — вона розмахує руками, показує обсяг роботи й відповідальності. — Та я не скаржилась… Кому?

Вона різко переходить на голосне шипіння:

— Мій син… він не такий, як… А ти… ти зганьбила і його, і нас… Олежка ледь не занапастила, а тепер ще й мене звинувачуєш? — голос вирівнюється. — Кажеш, я влізла? Кажеш, з-під спідниці не відпускаю його і внука? Так чого ж ти, мила, поїхала? Чого лишила їх на мене, таку погану?

Чую шушукання. Обертаюсь — сусіди повиходили у двір. Може, й не чули всього, але ще довго обговорюватимуть те, що бачили в Назарчуків. Мати теж це помічає — розвертається і ховається у хаті.

Колишня дружина стоїть, ніби порожня. І я — просто беру її за плечі й легенько струшую. Як беруть людину, що загубилась. Не дивлюсь їй в очі. Мені байдуже, що з нею. Лише б пішла.

— Олю, їдь, — не маю часу на неї. — І не повертайся більше.

З городу в двір швидкою ходою йде батько. Здається, що якби міг — побіг би. Зустрічаємось поглядами, бачу в його очах тривогу й німе питання. Безмовно вказую на хату — і він усе розуміє, йде всередину.

— Їдь, — кажу ще раз. Беру її за плечі й направляю на вихід з двору.

Оля йде, як примара. І нехай іде. Мене це вже не обходить.

Дехто з сусідів робить вигляд, що порається по господі, дехто — відверто роздивляється мою колишню, ніби чекає припадку.

— Олексійко, — гукає Михайлівна, мамина подруга. — Як там Петрівна? Може, швидку?

— Зараз піду дізнаюсь.

— Карвалолу їй накапай, — радить мені у спину.

Не відповідаю. Йду в хату. Мати лежить на ліжку, батько дбайливо накриває її ковдрою. В руках — склянка. Схоже, про карвалол вони вже самі подумали.

— Батьку… — починаю, але слів не знаходжу.

Він закриває двері кімнати і жестом кличе мене за собою. Взуваємось. Йдемо в літню кухню. Але на порозі він різко зупиняється, зжимає руки в кулаки, махає головою, ніби відганяє дурні думки, й повертає до лавки в тіні дерев. Влітку тут добре, а зараз — вогко і прохолодно.

— Випити хотів… але я обітницю дав, — бурмоче батько.

А я нічого не розумію.

— Те, що говорила мама… чому вона плакала? — ось головне, що не дає мені спокою. Все, що вона кричала… я такого в нашій сім’ї не пам’ятаю. Але ж сльози… ніби вона це пережила?

— Ти той, заради кого вона лишилась зі мною… після всього. А я дав обіцянку. І відтоді не п’ю. Пізнав Бога — і більше ніколи…

Він не дивиться мені в очі. А я хочу зрозуміти.

— Ти не такий, як я, — ніби з полегшенням каже, кладе мені руку на плече і йде геть.