✦37✦

ОЛЯ

Обручку я все ж зняла. Нутром відчуваю — цього разу «дорослі» оглядатимуть мене прискіпливіше. І питання про обручку будуть. Не щоб побажати щастя.

Я досі ображена. На Олексія. На його матір. Насторожена. Чекаю каверзи. Моя колишня любов, повага, бажання подобатись — усе перетворилось на озлобленість. І я дозволяю собі це почуття. Я маю право злитися на них.

День похмурий. Осінь дихає кінцем. Дерева голі, подвір’я прибрані. Вогкість пробирається в салон авто. Зупиняюся біля воріт колишнього дому, вдягаю куртку, виходжу. Дістаю подарунки з багажника.

Дивно, але сьогодні хвилююся більше, ніж минулого разу. Тоді було головне — побачити сина. Зараз — його реакція на мене. Уявляю його усмішку. Цим підбадьорюю себе. Жену тривогу.

Хвіртка зачинена. Мене ніхто не зустрічає. Навіть собаки немає, яка б гавкнула і повідомила про приїзд. Вже помічаю дзвоник, коли з двору виходить Олексій.

Минулого разу я майже не дивилася на нього. Тепер бачу — постарів. Риси обличчя загрубіли, з них стерлася колишня м’якість. Пальці — чисті, але змозолені, звиклі до праці.

— Привіт, — кажу, намагаючись бути ввічливою, доброзичливою.

— Привіт, — буркоче. — Йди в дім.

Проходжу повз нього. Двір широкий, охайний. Усе на своїх місцях — відра, інструменти, лавки. Паркан фарбований, труби не іржаві. Навіть вікна вже пластикові, вимиті до блиску. Несвідомо порівнюю з нашим із Богданом двором: у нас хаос, легкість, молодість. Тут — порядок, структура, функціональність.

Відчуваю на потилиці погляд Олексія. Це дратує. І водночас — тисне. Ми колись будували щось разом. Тепер ми чужі. Більше — супротивники.

Зупиняюсь біля порога. Не заходжу сама — здається неправильним. Чекати довго не доводиться.

— Роззувайся. Всі у вітальні, — сухо кидає він.

Слухаюсь. Знімаю куртку, чоботи. Іду знайомими кімнатами. Цей дім я пам’ятаю, тож не заблукаю.

— Добрий день, — вітаюся, відчиняючи двері. Спершу бачу Любу — сина помічаю не одразу.

Вона на дивані, годує немовля. Інтимна сцена, а я — чужа, навіть не гість. Мені ніяково, відступаю до дверей.

— Проходь, — спокійно каже Люба. Її голос без привітності, але й без ворожості.

— А де… — починаю, і в ту мить помічаю Олежика.

Він улаштував халабуду між диваном і кріслом, визирає з-під ковдр. В його очах — настороженість, як і минулого разу. Знову пробую звичний шлях.

— Привіт, — підходжу ближче, сідаю навпочіпки. Посміхаюсь — усмішка сама проривається на обличчі.
— Я привезла тобі подарунок. І для Остапчика теж, — дивлюсь на Любу, ніби питаючи дозволу.

У кімнату входить Олексій. Йде впевнено, наче розрізає простір. Короткий погляд на Любу — в ньому мить благоговіння. Мене ця реакція ріже. Він ніколи не дивився на мене так. Чому?

Ситуація напружує. Я навпочіпки, вони сидять. Вони — судді, я — просителька. Відганяю ці думки. Я тут заради сина.

— Дивись, це розмальовка, не звичайна, — показую коробку, — її можна ставити на мольберт, як у справжнього художника.

В його погляді — іскра цікавості. Підходить ближче, розглядає.

— Хочеш спробувати? Я привезла два набори, можемо разом малювати.

— Тут кавролін, — втручається голос Олексія, ще до того, як син щось сказав.

Підіймаю погляд. Він — мов із граніту. Холодний. Неприступний. Навіть грізний. Я ніколи не бачила його таким.

Олег кладе набір на підлогу й відходить. Озираюся розгублено. Шукаю підтримки. Погляд — на Любу. В її очах — співчуття. Але до кого?

— На кухні кахель. Легко відмиється, — каже вона і дивиться на чоловіка.

— Я помию, — швидко запевняю. Байдуже, як це звучить. Я не можу упустити шанс побути з сином.

Олексій киває. Проводить сина на кухню, рука — на плечі хлопчика. Я беру набори, йду за ними. Перед виходом повертаюсь.

— Дякую, — щиро кажу Любі. — Це для Остапа.

Вона бере розмальовку, тримає її байдуже. Крутить у руках.

— Дякую, — чемно відповідає.

Між нами — дивні стосунки. За каноном саме вона мала б вставляти мені палки в колеса. Але вона простягає руку допомоги.

— Чому ти допомагаєш мені? — виривається з мене.

— Бо він мій син. Але є й ти, — каже з прийняттям. — Я не хочу, щоб він думав, що ти його покинула. Ти будеш у його житті. Але не думай, що я дозволю його забрати.

Останні слова — попередження. Збивають з пантелику. Я лише киваю й виходжу на кухню.

Ми розкладаємо мольберти. Фарби. Пензлі. Олег зацікавлений, але дистанцію тримає. Минула теплота — відсутня.

Олексій сидить навпроти. Спостерігає. Як інспектор. Я почуваюсь учителем на іспиті. Один хибний рух — і буде скандал.

Малюємо. Мої руки тремтять. Пензлик слухається важко. Син мовчить. Просто механічно проводить лінії.