✦36✦

ОЛЯ

Дорога не час для роздумів, але саме зараз, я не можу відмахнутись від нав’язливих думок. Я знову їду в напрямку на Сухоставці. Руки тримають кермо, а на підмізинному пальці виблискує камінчик на заручиновій каблучці.

Після розлучення з Олексієм я була впевнена, що більше ніколи не піду заміж. Шлюб для мене відтоді міцно асоціювався з підпорядкуванням, коли мої рішення слід обговорити, а його — просто прийняти й підтримати; з безсиллям: щось пояснити, донести, переконати; і врешті-решт — з самотністю. Від цих асоціацій нелегко позбутись, навіть після стількох років, і вже у зовсім інших стосунках. З Богданом усе не так, і я сама не така. Але ж із Олексієм до весілля, і навіть перший рік шлюбу, було добре. Я боюсь, що штамп зіпсує наші стосунки з Бодею.

Маю сумніви. Маю страх. Але ще більше — боюсь втратити його. Після тієї весни, коли я сказала "ні", він віддалився. І я жалкувала. Тож, можливо, настав час не тікати. Просто — зробити це.

Якби могла, поклала б голову на кермо і просто зупинилась би серед поля, сховавшись від усього світу. Але мене чекає син, а ще людина, якій важливо розповісти свою історію — Андрій. Я домовилася зустрітися з ним у Браїлові — невеликому селищі дорогою до Вінниці. Ми з Сергієм — моїм оператором — придивились кілька локацій. Виявилось, що це місце має легендарну історію й архітектуру — колишній маєток баронів фон Мекк — меценатів Чайковського, а згодом жіночий монастир-фортеця XVIII ст. і мальовничі пагорби річки Рів. З Олесею — моїм контент-менеджером — ми вже продумали інтерв’ю й розбили його на блоки, для різних локацій.

Тепер мої відео — це не просто я, камера й оповідач. Це не просто інтерв’ю — це фільм про момент, коли життя тріскає, а людина дозволяє показати це на камеру.

На всі виїзди ми з Сергієм та Олесею їздили разом, та не цього разу. Відзнімемо, заночуємо у Вінниці, а на завтра вони поїдуть у Київ, а я — до сина. Тому сьогодні вони на окремому авто і, до речі, вже на місці, тож мені слід поквапитись.

Перша зустріч і перший блок інтерв’ю відбуватиметься в кафе в центрі селища. Тут гарний вид на стару залізничну станцію. Сергій уже приготував техніку, а ми з Олесею ще раз пройшлись по питаннях. Взагалі, я часто імпровізую в процесі, спостерігаючи за оповідачем, але готуюсь завжди.

Андрій прийшов раніше, схоже, хвилюється. Він високий, худорлявий, але не кволий — у кожному русі відчувається контроль і зібраність. Коротке темне волосся, скроні вже трохи сиві. Але найбільше чіпляють очі — карі, глибокі, з тінню втоми, яку не сховаєш навіть посмішкою. Лівий рукав куртки трохи закороткий, і я помічаю сліди опіків на шкірі — нерівні, з глибиною. Він не ховає їх. Це як знак — говорить правду і не прикривається.

Він сканує простір, посуває стілець для себе так, щоб сісти обличчям до входу і вікна. Я розумію чому Андрій сів саме так, дивуюсь, що не подумала сама про це, знаючи, що він військовий. Прошу Сергія трохи змістити камеру. Оператору це не до вподоби, але в нашій команді останнє слово за мною, навіть якщо воно суперечить первинним планам. Тепер Андрій буде на фоні звичайної стіни, а не мальовничої станції. Але це не головне. Важливіша його історія.

— Доброго дня, Андрію, я Оля, ми з вами вели переписку, — вітаюсь.

— Доброго, — коротко відповідає і не відводить від мене очей.

— Як і домовлялись, ми зніматимемо в декількох локаціях, я направлятиму вашу розповідь за допомогою питань, — говорю вже обговорені з ним речі, лише з однією метою — почати живу розмову, хоч трохи розслабити, налаштувати на діалог. Андрій не відповідає, лише киває.

Нам приносять каву у звичайних білих філіжанках, а ще воду в склянках. Це знак, що ми можемо починати. Ми попросили у власниці кафе годинку ексклюзивного простору. Пані була рада допомогти земляку, ще й «засвітити кафе у кіно».

Сергій дає мені знак, що у нього все готово. Я сковтую комок в горлі — початок — це найскладніше і найважливіше в моїй роботі: задати тон розмови.

Вступну частину — мій монолог — ми вже встигли записати, тож далі за сценарієм буде інтерв’ю.

— Доброго дня, Андрію, — знову вітаюсь, тепер уже на камеру.

— Доброго, — так само, як і першого разу, кидає сухе вітання й сідає рівніше, зчеплює руки у замок.

Перші питання — про сьогоднішнє життя Андрія: його службу, стосунки з родиною й іншими близькими людьми. Відповіді звучали скуто, ніби з броні. Можливо, місце не те, або ще зарано. Ми не тиснемо. Складаємо техніку. Друга локація — двір монастиря. Простір там зовсім інший, ніби вже сам готується почути правду.

Сергій налаштовує апаратуру, а ми з Андрієм сидимо на лавці у внутрішньому дворику старого монастиря. За спиною здіймаються бліді стіни, по яких ковзає сонце — приглушене, осіннє. Вітер гойдає гілки дерев, і сухе листя шурхотить біля наших ніг.

— Не думав, що це буде так складно… говорити, — ніби в порожнечу зізнається чоловік.

— Це дійсно важко, коли говорить біль, — знаю зі свого досвіду. — Це ніби зірвати пластир, або здерти ранку, розрізати застарілий шрам, щоб дістати гній чи зцілити кістки. У кожного по-різному. Але завжди боляче… спочатку… а далі… легше, вільніше… нарешті тиша у думках і на серці… біль йде.

Андрію треба кілька хвилин, щоб обдумати мої слова і зважитись. Спочатку його слова звучать, як завчений текст, ніби він повторював їх сам собі тисячі разів, а потім з’являються паузи — і я бачу справжній біль в його очах.