✦35✦

ОЛЯ

Мої дні сплановані чітко — тільки так вдається втримати творчий хаос у продуктивних межах. Те, що почалось як бажання не мовчати, віддавати свій голос на користь боротьби, переросло в простір для історій інших, а згодом — у мою роботу, місію, бренд. Іноді це гнітить. Ніби я наживаюсь на болі або поставила чесність на конвеєр. Але світ дорослих грає за своїми правилами — і я вдячна, що можу відмовляти тим, хто не викликає довіри.

Мій блог — це водночас свобода й обов’язок. Я можу творити, нести сенси, але тепер це не стихійний порив, як раніше, а чіткий контент-план. Ще й ретельно добираю історії — не лише за змістом, а й за різноманіттям тем, рівновагою подачі й... локацією. Важливо, щоб було зручно поєднати з поїздкою до сина. І я знаходжу саме таку — історію Андрія.

Домовляюсь про зустріч: він зараз вдома, на ротації, у Браїлові — невеличкому селищі під Вінницею.

Богдан підходить і цілує мене в скроню саме тоді, коли я вже збиралась виключати планшет. — Привіт. На сьогодні вже вільна?

— Так. Домовилась про запис історії недалеко від Сухоставців, на наступну п’ятницю.

Він мовчки випрямляється. Здогадуюсь про його думки.

— Цього разу я поїду сама, — кажу спокійно. — Вдруге вже не так страшно.

Я посміхаюсь, хоча трохи тривоги маю. Але весь час зривати Богдана теж не варіант.

— Я ж спеціально поєднала поїздку до сина з роботою. Щоб оптимізувати час, — додаю.

— Ти ж не робитимеш так постійно? — тихо каже він. — Колись ти переїдеш у Вінницю або десь ближче до сина. А я не зможу покинути Київ…

— Я про це не думала, — зізнаюсь чесно. Ейфорія від першої зустрічі з сином не давала думати далі, ніж на два тижні вперед.

Богдан обіймає мене міцніше, ніж зазвичай. Наче боїться, що я можу зникнути в будь-яку мить. Я кладу йому руки на плечі, цілую і пригортаюсь. Дарую свою любов через дотик і тепло. Обіцяю, що ми впораємось.

Наступний день — для Влади. Наші стосунки поки прохолодні. Вона насторожена, ігнорує мене. Я ж тримаю дистанцію, з повагою до її кордонів. Богдан — наш мовчазний посередник.

У кінотеатрі сидимо втрьох — кожен зі своїм попкорном. Я з одного боку, Влада — з іншого. Фільм непоганий, дає можливість не розмовляти. Але все швидко минає, й знову світло.

— Тепер у боулінг, тат? — звертається вона до нього, не глянувши в мій бік.

— А Оля хоче? — відповідає Богдан.

Це питання змушує її повернутись до мене:

— Оль, я дуже хочу в боулінг… Пішли? — складає руки в молитовному жесті.

Мені здається, моє "так" чи "ні" нічого не означає, але виходить навпаки — це "так" стає першим кроком до нас.

— Звісно. Але я зовсім не вмію… навчиш?

Очі дівчинки світяться азартом. Вона бере мене «під крило» — розповідає про кулі різної ваги, змінне взуття, правила гри. Ми замовляємо доріжку, називаємо імена. Збоку — виглядаємо як родина.

Я навмисно роблю вигляд, що нічого не вмію, хоча грала раніше. Не найчесніший трюк, але він працює — Влада розслаблюється, бере на себе роль наставниці.

— Тату, дивись! У Олі вже краще виходить!

— Ти гарний вчитель, Владо, — щиро хвалю її.

У фіналі гри я з найменшими балами, але з відчуттям великої перемоги. Влада тримає мене за руку, ділиться враженнями й історіями. Цей день — як повернення до того зв’язку, який ми вже мали і втратили.

Увечері відвозимо її до Маші. Поки Богдан проводить доньку, я чекаю в машині. Втома й задоволення змішуються в мені. Мені подобається Влада. І я хочу їй подобатись. Але це складно. Чи я сама ускладнюю?

Богдан повертається швидко.

— Поїхали на наше місце? — пропонує. В голосі щось стиснуте.

— А в нас є «наше» місце? — сміюся, вирішуючи не розпитувати.

— Є, — вже впевнено каже він.

Ми заїжджаємо на заправку. Я жартую:

— Це воно?

— Ні. Це — кава. — Богдан показує дві чашки і додає пончики. — Не втримався.

Його безтурботність, легкий бешкет в усмішці роззброює. Я розслабляюсь. Темніє рано. О восьмій — уже ніч. Ми приїздимо на ту саму набережну, де було наше перше побачення. Вогні міста танцюють у воді Дніпра. Тоді я стояла тут — налякана, скута провиною, певна, що не маю права на щастя. Тепер — інша.

Ми спираємось на капот, п’ємо каву. Богдан дивиться вперед, говорить спокійно:

— Я зрозумів, що ти та сама… ще тоді, коли ми стояли тут вперше. З тобою я — вдома. І водночас — на крилах.

Він бере мене за руку, дістає каблучку:

— Я люблю тебе, Олю. Виходь за мене. Стань моєю дружиною.

Каблучка сяє, як зоря. Я простягаю руку, й він надягає її. Хоча насправді — я ще не знаю, що відповісти.