✦34✦

ОЛЯ

Дні пролітають із дивовижною швидкістю, та мені хочеться ще більше прискорити їхній біг. Два тижні — це цілих 14 днів, після яких я знову побачу сина. Яким він буде зі мною? Чи вдасться нам продовжити з того місця, де зупинились, чи буде ніяково й напружено? Картаю себе, що не додумалась подарувати малому планшет чи телефон — тоді б ми могли зідзвонюватись щодня, як Богдан із Владою.

Залишається тільки чекати наступної зустрічі. Планую її заздалегідь: будемо малювати разом. Можна купити спеціальні розмальовки на мольбертах — як у справжніх художників. Для цього відкладаю всі справи й їду до найбільшого дитячого магазину в Києві. Очі розбігаються від розмаїття, а консультант тільки підігріває мій запал — хочеться скупити майже все.

Та я мушу нагадувати собі: в Олега й так вистачає іграшок. Олексій і Люба навряд чи зрадіють, якщо я почну задарювати дитину. І хоч як мені хочеться надолужити втрачене — це лише моя потреба, не його. Тож обмежуюсь двома наборами розмальовок — для себе і для сина. Вже бачу, як ми малюємо разом. Ще одну — водну — беру для Остапа. А на виході все ж не стримуюсь і хапаю набір археолога. Ну бо це ж так цікаво!

У поїздці в Київ є ще один плюс — можна побачитися з Мар’яною. Тож попереджаю Богдана, що ввечері вечеряю в місті і, найімовірніше, залишусь ночувати в подруги. Дзвоню їй.

— Привіт, подруго. Повечеряємо сьогодні в якомусь барі, — кажу бадьоро й усміхаюся, очікуючи звичної реакції, але вона мене дивує.

— Привіт... слухай, я ввечері трохи зайнята... багато роботи, тож ніяк, — невиразний лепет від Мар — щось новеньке. Не її стиль.

Вона швидко прощається й кладе слухавку. А я не на жарт хвилююсь. Щось сталось? Проблеми? Чи, може, я надто захопилась своїм життям і подруга образилась?

Не хочу накручувати себе, краще одразу з’їздити й усе з’ясувати. Купую каву, круасани з шинкою й зеленню — і їду в «Profyстайл». Паркую авто, збираю пакунки з їжею й виходжу на вулицю. Холод пробирає під пальто, вітер куйовдить волосся й трохи зносить із ніг. Листя вже опало, сніг ще не випав. У повітрі пахне вогкістю і димом — десь палили листя.

Київ стоїть оголений, лише злегка прикрашений міськими шатами — вітринами й рекламою. Наче натякає: міжсезоння не вічне.

Агенція в діловій частині міста. Ознаки війни тут стираються швидко — може здатись, ніби в цих будинках ніколи не вилітали шибки, а фасади не сікло уламками. Перманентні ремонти стали частиною бізнес-життя столиці. Будівля, де розміщено «Profyстайл», не виняток — стоїть, мов нічого й не було.

Заходжу всередину. У холі — ні сліду звичної метушні, яку пам’ятаю з тих часів, коли працювала копірайтеркою. Розпал робочого дня — всі по кабінетах або квапливо снують коридорами. Хол майже порожній. Повільно заходжу в ліфт і натискаю кнопку потрібного поверху.

Відчуття свободи окриляє. Можливість самій планувати свій графік, займатись тим, що справді до душі, і ще й добре на цьому заробляти — мрія, яка стала для мене реальністю.

Я досі тривожуся за Мар’яну, але внутрішньо — в піднесеному стані. Щоб не сталося, ми впораємось.

Стукаю до її кабінету й заходжу після дозволу. Вона сидить за столом, зосереджено дивиться в екран. Піднімає очі — спочатку губиться, потім усміхається, а далі ніяково опускає погляд. Усі ці реакції — миттєві, але я, знаючи її багато років, помічаю все.

Кабінет, як завжди, лаконічний. Мар’яна не любить зайві речі, тільки функціональне. Через це приміщення здається холодним і трохи неживим. Але їй пасує.

Я викладаю каву й круасани на журнальний столик біля диванчика, сідаю й мовчу. Чекаю. Вона глибоко зітхає, щось клацає на комп’ютері, підходить до дверей, замикає їх із середини й сідає поруч.

Мовчить. Я не кваплю. Бачу — вона все сама скаже.

Мар’яна бере круасан, відкушує великий шматок.

— Мм, кайф. Я не снідала. І не обідала, — зізнається.

— На тебе не схоже.

— Здається, я захворіла.

Я лякаюсь. Пильно дивлюсь на неї, наче намагаюся розгледіти щось тривожне. В голові крутяться найстрашніші діагнози.

— Закохалась, — шепоче й ховає очі.

Мені хочеться огріти її чимось важким. Голосно зітхаю, відкидаюсь на спинку дивана, заплющую очі.

— У мене сьогодні побачення, — каже тихо, як юнка, що ділиться секретом.

— Познайомилися в клубі... Ні, він не молодший. Навпаки — в нього доньці вісімнадцять! — вона ховає обличчя в долонях. — Не знаю, нащо мені це, але... мене до нього тягне, розумієш?

— Так, — обережно відповідаю, аби не злякати її відвертість.

— І він хоче серйозних стосунків. А ти ж мене знаєш… Я йому одразу сказала, що це не про мене, але він… та й я сама… Як чемодан без ручки: викинути шкода, тягнути — важко.

— Тобі важко впустити щось нове, але він став тобі важливим, — кажу й бачу, як вона з подивом піднімає погляд.

— Ти боїшся, — додаю спокійно. — Щоб не так, як у твоєї мами, чи в мене, чи у тебе зі Славком чи Артемом. Але... Я це проходила. З Богданом у мене інакше. Я не знаю, чи цей чоловік — саме твій. Але жити вічно зі страхом — не вихід.