✦33✦

ОЛЕКСІЙ

Не такого я чекав від цього дня. Не такого — від Олі. Ні сорому, ні вибачень, ніби не вона довела сина до лікарні, не вона залишила мене і його.
Намагався стримуватись при дитині, бо все ж вона його мати, але всередині кипів. Поїхав до гаража, хоч і не планував, та бути поруч із нею просто не міг. Робота трохи відволікла і заспокоїла. Хоча, скажу чесно — чого я, власне, чекав від цієї вертихвістки? Усе ж було зрозуміло ще після першої телефонної розмови.

Та й, якщо покласти руку на серце — вона завжди була така: літала в хмарах нездійсненних мрій. Ще в Запоріжжі міг повернутись з роботи — а вдома на плиті пусто, бо, бач, вона монтувала і «втратила лік часу». А тут, уже у власному домі, замість того щоб налагодити побут, приготуватися до появи дитини — вона й далі знімала блоги. Мамі перед сусідами соромно, мені перед мамою — теж. І хоча я розумів, що Оля не пристосована до сільського життя, та вона й не намагалась. Могла б попросити в мами допомоги, навчитись — але ж ні.

А потім народився Олежик — і все зовсім розвалилось. То нічого, то — крики, то — кам’яне обличчя: не підходь.
От з Любою такого нема. Ми, звісно, можемо посваритись, але без виносу мізків. З нею дихається легше.

Повертаюсь на обід додому — а Оля не просто ще не поїхала, а спокійненько чай п’є на кухні. Я від такого нахабства навіть отетерів. Це ж треба! І Люба теж добра — нащо на кухню її запрошувала? Сказала б, що сину час обідати — та й поїхала б. Побачила дитину, поспілкувалася — і гайда назад до столиці. Певно ж, і хахаля має — хтось же її там утримує. Життя в Києві дороге, а в неї й машина непогана.

Оля йде вкладати малого спати — а я ще дужче дратуюсь, суплюсь. Навіщо?

– Що? – не витримує Люба, щойно зачиняються двері.

– Чому вона досі тут? – намагаюсь говорити спокійно, хоч і твердо.

– Ти мене питаєш? Це ж твоя колишня, не моя, – обурюється Люба.

– Могла б не запрошувати її до столу — сама б і поїхала, – кажу, ігноруючи її тон. Але розуміння в її погляді не зустрічаю. Вона тільки зітхає й береться мити посуд після сина.

– Я в гараж. Перевірю мотор у трактора, щоб не зламався в полі, – придумую на ходу, аби не сваритись. Люба дивиться на мене дивно, тоді мовчки киває й відвертається.

Виходжу з задушного дому. Стою кілька хвилин на повітрі, збираючись з думками. Потім ноги самі несуть до батьків. Завжди, як на серці неспокій — іду туди. Там мене розуміють.

У дворі — мама лущить горох, батько в окулярах читає щось із телефону вголос. Почувши, як скрипнула хвіртка, тато зупиняється й дивиться на мене.

– Ну що, поїхала вже наша заноза? – питає мати.

Вранці я бачив у її очах те саме, що відчував сам — роздратування.

– Ще ні. Вкладає Олежика спати, – сідаю поруч.

– І Люба це дозволила? – мама обурено дивиться на мене, я лиш схиляю голову. Не хочу говорити про дружину, та й сам не згоден з її рішенням.

– А що тут такого? – тихо питає батько. – Вона ж його вкладала, коли малим був…

– Скажеш теж, – перебиває мати.

– Ти краще прислухайся, що вона там йому говорить, – додає. – Може, намовляє проти тебе. А може, планує викрасти. Заманить, мовляв, покататися — і вивезе. І що ти потім? Київ — не село. Ми ж про неї майже нічого не знаємо.

Слухаю — і в грудях стискається. Наче й перебільшення, але ж... щось у тому є.

– Та не мели дурниць, – перебиває батько. – Надивилась серіалів.

– Краще перестрахуватись, – кажу я і вже обдумую: треба поговорити з Олегом, щоб без нас не виходив з двору, не сідав до неї в авто.

– Ну, хоч так, – зітхає мама. Батько піджимає губи, невдоволено.

Сидимо ще трохи. Мама приносить чай. Тепло, затишно. Вперше за день — полегшення. Аж тут — рип дверцят машини, мотор. Вона їде. Не прощаючись. Навіть до батьків не заглянула.

Повертаюсь додому. Знову дратує все, та бодай знаю, що її більше тут нема. Але ще з порогу:

– Де Олег?

– Спить, – Люба, здивована моїм тоном, губиться.

– Точно? – і вже йду до дитячої.

Старший син спить, долоньки під щічкою. Молодший прокинувся, вовтузиться. Виймаю його, щоб не розбудив брата.

– Він щойно прокинувся, – кажу, передаючи малого Любі.

Вона несе його до вітальні. Син тулиться до неї. Люба розстібає халат, прикладає його до грудей. Сосок миттєво ховається в маленькому ротику, а він м’яко мнеться до неї, сонний, з ніжністю. Я не можу відвести погляду — картина до сліз гарна.

– Зголоднів, – усміхаюсь.

– Ще сонний, зараз доспить, – втомлено каже Люба. І справді — кілька хвилин, і Остап знову засинає, тримаючись за груди. Люба тихенько перекладає його, несе до дитячої.

Залишаємося самі. Хочеться тепла, близькості. Іду до спальні. Вона вже лежить. Примощуюсь біля неї.

– Не зараз, – розуміє мій порух, але м’яко відмовляє.

– Чому? Діти ж сплять… – шепочу.