✦32✦

ОЛЯ

Розмова була, як на мене, дивною. Люба розпитувала про моє теперішнє життя — і жодного слова про те, чому я пішла і чому повернулася саме зараз. Це було так несподівано, що я розгубилася. Вже й не пам’ятаю, що саме відповідала — і не поставила жодного запитання у відповідь.

Колишнього чоловіка я більше не бачила — виявилося, що він багато працює й одразу після обіду поїхав. Не те щоб я прагнула його зустріти, але здавалося, ми мали б як батьки обговорити подальші кроки. Та його не було, тож я просто сказала Любі, що приїду через два тижні. Вона лише кивнула.

Усе ще під впливом цієї неоднозначної розмови я сіла в авто й поїхала у Вінницю — до Богдана.

Я їхала тими ж дорогами, серед тих самих пейзажів, що й зранку, але мій стан був уже зовсім інший. Мене потроху відпускало. З кожним кілометром ніби знімалося по міліметру броні — тієї зовнішньої оболонки, яку я збудувала зранку, щоб емоції не заважали. Тепер вони поверталися — обережно, обпікаючи зсередини.

Я почала пригадувати. Аналізувати. Відчувати.

Сьогодні я вперше за чотири роки побачила свого сина. Він виріс без мене — і все ж назвав мене мамою. Він такий чудовий, що з очей мимоволі покотилися сльози. Я зупинила машину, щоб дати собі простір прожити ці емоції.

Я знову маю змогу бути в його житті. Після стількох років самокартання й провини — я можу бачити його, говорити з ним, торкатися. Це радість. Це — ніби я зняла кайдани, які носила всі ці роки.

Я повертаюся до Вінниці вже іншою. Нарешті — вільною.
________________________________________

БОГДАН

День у чужому місті наодинці з собою тягнеться надто довго. І це я ще взяв робочий ноутбук — є чим відволіктись. У мене нова справа. Андрій не перебільшував — звернень справді багато.

Переглядаю скани: свідоцтво про народження, лікарняний клієнтки за травень 2022-го, і три фото. На першому — святково вбрана дівчинка, років сім-вісім, тримає букет, занадто великий для її тендітних рук. На другому — вона обіймає жінку, свою маму. А на третьому — різка зміна: погляд відсутній, під очима темні кола, в руках плакат із написом «Спасибо Рассии»* («Дякую, Росіє»).

Це Катя. А її мати — Ірина. І ця історія не перша. За останні пів року я чув багато схожих. Усі вони розгортаються ніби за одним сценарієм, і все ж — кожна болить. Для батьків — до беззвучного крику. І для мене — теж.

Ірина з донькою жили в Сєвєродонецьку. Наприкінці квітня в Ірини стався інсульт, її госпіталізували. Катя залишилась у подруги. Поки Ірина лікувалась, у місто ввійшли росіяни. Подругу волонтерку заарештували, вона потрапила до СІЗО. А Катю «евакуювали»: спершу до Луганська, потім у Ростовську область.

Ірина довго не могла виїхати: після лікарні — шелтер, втрачені документи. Коли змогла зв’язатися з владою — дізналася, що дочку перевезли в дитбудинок у Єйську. Саме звідти — фото з плакатом. У росЗМІ показали "Катерину Р.", яку “взяла під опіку місцева родина”.

Ми з Іриною спілкувалися лише відеозв’язком, але її очі — ті, в яких живе втрата — не відпускають. Я знаю цей погляд. Я бачив його у дзеркалі, щодня, коли Маша зникла разом із Владою.

У мене все закінчилося добре. Але той біль, відчай і безсилля залишилися назавжди. І скільки б ми з колишньою дружиною не говорили зараз — тих пекельних місяців я ніколи не пробачу.

Ця невиказана злість і образа — мій двигун. Вони дають сили, коли я бачу такий самий погляд. Коли чую історії, як у Ірини.

Я додаю справу до реєстру “Children of War”, подав заяви до поліції, СБУ, Омбудсмена. Складаю звернення до ЄСПЛ* (Європейський суд з прав людини) — Rule 39. Це важливі кроки. Але я, як ніхто, розумію: цього замало. Це — лише надія. Мала надія. Але наразі — це все, що я можу зробити.

Серце ниє. Машинально розтираю груди, відкидаюся на спинку крісла. Відпускає.

Пора вийти. Знайти обід. Сподіваюсь, у Олі все добре. Вона писала перед Сухоставцями — щоб я не хвилювався. Дзвінка немає — мабуть, це добрий знак.

Йду до фонтану Рошен. Хочу подзвонити своїй кнопочці й показати їй це місце. Вона точно оцінить назву. Згадка про доньку — і всередині стає тепліше. Якщо я зміг повернути її — зможу допомогти і іншим.

— Привіт, кнопочко, — усміхаюсь у камеру й розвертаюсь, щоб у кадр потрапило озеро. — Дивись, де я!

— Привіт, тату. А де фонтан? — розчаровано питає донька.

— Вимикають на зиму, — пояснюю.

— А… тоді добре… Візьмеш мене до Вінниці, коли буде тепло? — питає чи вже стверджує.

— Візьму, — посміхаюсь. Сподіваюся, ми з Олею ще не раз приїдемо сюди — до її сина.

— А Оля де? — обережно питає. Після тієї зустрічі вона з насторогою ставиться до моєї жінки. Думаю, не без впливу матері. Єдине, що я можу — дати їй час. І показувати, що вона мені важлива. Вони обидві — важливі.

— У неї справи. Я поки сам, — відповідаю м’яко.

Говоримо про навчання, друзів, плани.

— Куди б ти хотіла сходити?

— У кіно. На «Бажання». Потім ігрові автомати. І ще… багато піци, — тягне з насолодою.