✦31✦

ОЛЯ

Дорога до Сухоставців пролягала мальовничими селами: хатки під черепицею або шифером, городи, ставки, маленькі храми з синіми куполами й хрестами, вже оброблені поля та рідкісні насадження акацій. Хвилясті пагорби змінювались лісосмугами.
Мені б милуватись цією красою, наповнюватись спокоєм і силою природи — натомість уже дві години я зосереджено дихала й повторювала слова самозаспокоєння. У голові прокручувала фрази підтримки, які зранку сказав Богдан, згадувала поради психологині Олени, вмикала на диктофоні свої адаптивні відповіді на тривожні думки — ті, що записала під час терапії з Анастасією. Я була повністю занурена в себе, але вперше — не щоб втекти від емоцій, а щоб їх витримати.
Колись я відмахувалась, закривалась, а тепер — дозволяю собі відчувати.

«Я знаю, чому тоді не могла інакше. Люди можуть не зрозуміти — і це нормально. Моє завдання не переконувати всіх, а будувати теперішнє, ґрунтуючись на правді».
Вслухаюсь у власні слова, напитуюсь тією впевненістю, з якою їх вимовила. Стискаю кермо, глибоко вдихаю і подумки повторюю їх, як мантру.
«Так, я була відсутня. Але тепер — присутня. І кожна щира мить — важлива».
Це відповідь на отруйні думки про провину й непотрібність. Уявляю, як Олежик поступово відкривається мені, чекає мого приїзду, розповідає про себе — так, як це вже робить Влада з Богданом.
«У дитини може бути прив’язаність до кількох дорослих. Любов — не змагання. Я не змагаюсь. Я відновлюю контакт — з повагою до його досвіду».
Зручно було б постати "доброю мамою" на тлі казкової мачухи. Але в моїй уяві інше: хоч у мені й живе страх бути сину не потрібною, я щиро сподіваюсь, що йому добре з новою дружиною Олексія. Що він не страждає.

Диктофон відтворює ще кілька моїх фраз, аж поки навігатор не виводить мене до села, а згодом — до потрібної вулиці. Місце, з яким пов’язано стільки спогадів, сподівань і нездійсненних мрій.

Під’їжджаю до воріт будинку колишніх свекрів — саме так ми домовились. Можливо, Олексій із родиною перебрався до них. Не питала. Інакше не розумію, чому зустріч не відбувається вдома… тобто в його новому домі.
Швидко виходжу з машини. У селі добре чутно, коли хтось паркується, тож про моє прибуття вже знають. Дістаю подарунки для сина і гостинці для господарів. Можливо, це й зайве, але інакше почувалася б незручно — наче не в гості приїхала, а вибила зустріч шантажем.

Без вагань відчиняю хвіртку — вона, як завжди, незамкнена — і заходжу у двір. Майже нічого не змінилось. Усе таке, як я пам’ятаю. Уже збираюся постукати у двері, та не встигаю: на двір виходять Олексій, Віра Петрівна і хлопчик років п’яти — мій син.
— Привіт, — ледве вимовляю й одразу сідаю навпочіпки. Розглядаю його.
Мої очі не бачать нічого навколо — тільки його. Жадібно вбираю кожну рису — живу, не з фото. Світле волоссячко, як у мене, виглядає з-за ноги бабусі, за яку він ховається. Олег здається маленьким і худеньким. Напевно, тендітність передалась і від мене, і від Льоші. Очі стали карими, а вушка вже не стирчать, як у немовляти.
Він дивиться уважно, але мовчить. Олексій і його мати теж застигли. Німу сцену доведеться порушити мені.
Я вдячна вже за те, що мене не прогнали. Дали побачити сина — принаймні поки.
— Я приїхала до тебе… в гості, — звертаюсь до нього, все ще сидячи навпочіпки, хоч і на відстані, та бодай на рівні очей. — Раніше не могла… Але я дуже сумувала за тобою. Ти мене не пам’ятаєш, але я — твоя мама.

Олексій так і не відповів на моє запитання під час останньої розмови — що вони сказали сину про мене. "Те, що ти просила", — єдина його репліка. Доводиться імпровізувати, пильно стежачи за реакцією дитини.

Олег піднімає очі на бабусю — і я теж переводжу погляд. Вона підібгала губи, дихає голосно, відчутно, як зусилля. Не дивиться на онука — тільки на мене, з напруженим, неприязним поглядом.
Чую, як прокашлюється Олексій, переминається з ноги на ногу, а тоді, нарешті, бере слово:
— Олежик, привітайся з мамою. Дивись, вона тобі он і подарунки привезла, — киває в мій бік.
Очі хлопчика на мить загораються цікавістю, але він лише міцніше тулиться до бабусі.
— Йди… поглянь, — дозволяє жінка. Голос її наче благородний, але з відтінком надривної зневаги.

Олег несміливо ступає кілька кроків до мене.

— Добрий день, — ледь чутно промовляє син. Його голос тоненький, невпевнений. Він повільно, несміливо робить кілька кроків у мій бік, а я борюся з бажанням обійняти його, притиснути до себе. Але знаю: не маю на це права. Тому лише повторюю:
— Привіт.
Протягую йому коробку Lego.
— Дякую, — знову тихо, несміливо, та маленькі руки міцно обхоплюють пакунок. На обличчі з’являється усмішка.
— А Остапу ви що привезли? — питає вже сміливіше.
— Остапу? — розгублено перепитую.
— Це мій братик. Йому майже рік.

Я переводжу погляд на Олексія. Ця новина вибиває з колії. Не була готова. Мить — і здивування змінюється злістю. Поки я збирала себе по шматках, боролася з провиною, не могла бачити сина — мій колишній знайшов нову жінку. І вже знову став батьком. Як у нього все просто.
Після злості приходять сумніви. Може, справа й справді в мені? Це я не змогла дати йому й Олегові те, що потрібно. А інша — змогла.

Я трясу головою, відганяючи ці думки. Зараз їм не місце. Минуле не змінити. Та якщо чесно — мені подобається моє нинішнє життя. Життя в Сухоставцях було не моїм.
Мені б тільки налагодити стосунки з сином — і я буду щаслива. Ось на чому варто зосередитись.

Пригадую статтю Олени, яку колись редагувала, а потім перечитувала з інтересом. Йшлося про те, як допомогти старшій дитині прийняти молодшого брата чи сестру. Користуюсь тими порадами зараз — аби розговорити Олежика.
— Я не знала, що ти став старшим братиком, — кажу лагідно, сподіваючись, що голос звучить щиро. — Розкажеш про нього?