✦30✦

ОЛЕКСІЙ

Нарешті вся озимина засіяна — можна зробити хоча б один вихідний. Вирішую влаштувати шашлики.

— Завтра на шашлик приїдуть Андрій з родиною і Пашка, — кажу Любі, поки мариную м’ясо.

— А ще пізніше ти не міг мені сказати? — обурюється дружина. — Це ж тепер я зранку маю ще й поприбирати та наготувати?

От жінки. Спершу нарікає, що я весь у роботі, що їй бракує спілкування, а тепер замість радіти зустрічі з кумою — думає про прибирання і що давати гостям на стіл.

— Люб, нічого не треба. Я м’ясо посмажу, ти з Дашкою наріжете огірків-помідорів — і по всьому. Діти з їхньою малою гратимуться — буде тобі відпочинок, — кажу цілком адекватні речі, але Люба лише фиркає: «Чоловіки», — і йде до спальні.

Останнім часом між нами напруження. Люба незадоволена моєю «не включеністю» в сина й домашні справи, «приховуванням розмов із колишньою» та моїми «майже щоденними обідами в мами». А я досі ображений, що вона підтримала приїзд Олі.

— Хлопцю потрібна мати, — перше, що вона сказала, коли я поділився новиною. — Він не питає прямо, але я бачу.

Ну що там можна побачити? Олег — нормальна дитина, в нього все є. Мене він жодного разу про Олю не спитав. Люба, скоріше, так сказала, бо образилась. Насправді їй про приїзд Олі першою сказала моя мати — я не встиг: то робота, то діти поруч. Але ж образилась. Хоча мала б розуміти й підтримати.

На ранок прокидаюсь, як завжди, і посміхаюсь: можна ще трохи поспати — сьогодні ж вихідний. Здається, прикрив очі на кілька хвилин, а вже восьма. Встаю, йду вмиватись. Сьогодні хочеться чогось гарячого — сніданку нормального, не цих вічних канапок із кавою. Бачу Любу — посміхаюсь, тягнусь до неї, щоб поцілувати, але вона лише відмахується. Уже почала генеральне прибирання, їй не до мене.

Хочеться щось їй кинути образливе — хай зверне на мене увагу. Але стримуюсь. Якщо щось і виніс з першого шлюбу — то це вміння вчасно змовчати, бо жінка все одно виверне на свою користь. Тож не заважаю дружині займатись, на мій погляд, непотрібною працею — і йду на кухню. Що-що, а сніданок я і сам можу приготувати.

Зайшов на кухню — подумав: навіщо та каша, якщо можна посмажити яйця. Підсмажив омлет, нарізав кілька ковальців ковбаски, в холодильнику знайшов помідорчики — добряче посолив. Узяв свіжого хліба, сів снідати. Аромат яєчні розбурхав апетит. Смакую сніданком, думаю вже про обідні шашлики з пивом у колі друзів.

На кухню забігає Олежик і тулиться до мене.

— Привіт, синку, снідав?

— Так, кашу, — кривиться хлопчик і з цікавістю заглядає в мою тарілку.

— Хочеш? — пропоную свій сніданок. Ну справді, чого не приготувати дитині щось смачніше за ту вічну кашу?

Дістаю виделку, саджаю його на коліна — нехай їсть зі мною. Малий уплітає з апетитом, а я тішусь. Настрій чудовий — аж до моменту, коли дружина з криком вривається на кухню.

— Ти що робиш?! — вихоплює сина й тягне до раковини, вставляючи йому пальці в рот.

— Виплюнь! — кричить йому, а я нічого не розумію.

— Ти чого, Любо, здуріла?! — пробую заспокоїти цей напад істерики.

— Бовдур! У нього алергія на яйця! — шипить вона, а я пригадую: таки ж було — якось з’їв варений білок і блював цілий день...

— Він уже мав це перерости, — згадую слова педіатра.

— Ти хочеш сьогодні це перевірити?

Не найкращий час для експериментів — погоджуюсь подумки, але мовчу. На щастя, Олег з’їв небагато і майже все виблював після Любиної допомоги.

Дружина залишає сина на мене, а сама йде прибирати далі.

— Зроби йому міцного чаю, — кидає наостанок.

Я ставлю чайник і сідаю біля сина.

— Чого ти мені про яйця не сказав? — сварю його, але не сильно — радше для годиться.

Син знизує плечима й опускає голову. Мовчки п’ємо чай. Я дивлюсь прогноз погоди на тиждень і прикидаю обсяг робіт. У фермерстві ж немає вихідних — ти і робітник, і менеджер, і агроном, і технік. Мусиш у всьому розбиратись, тримати руку на пульсі.

— Тату, — озивається Олег, і я, хоч і неохоче, але піднімаю на нього очі. — А мама справді приїде в суботу?

Нітиться, але дивиться з... надією? У першу мить навіть дратуюсь — накрутили малого. Він ту «маму» в очі не бачив, а наче чекає. Збираю себе в купу і відповідаю спокійніше, ніж на душі.

— Так, сину, — тріпаю його по голові. — Сказала, що вже почувається краще і хоче тебе побачити.

— А яка вона?

Хм… І що я маю сказати?

— Уже не пам’ятаю, сину, — кажу чесно. — Приїде — побачимо, яка вона стала.

Син знову опускає голову і тихо п’є чай.

А за кілька днів я справді маю змогу побачити свою колишню дружину — і впевнитись: я її не пам’ятав. Бо такою Олю я ще ніколи не бачив.

Вона зайшла у двір моїх батьків, наче це її дім. Дивилась на нас — без жодного сорому і каяття. Гарна, доглянута жінка, яка зберегла свою фігуру й біле личко. Вона не була схожа на столичну фіфу — нічого не накачала й не наростила, як я очікував побачити, але виглядала… дорого.