✦29✦

ОЛЯ

Дні перед поїздкою пролітали зі швидкістю світла. І хоча здавалося, що я нічого не встигаю, внутрішньо була рада такому темпу: часу на роздуми не залишалося, а жити з фоновою тривогою — мені не вперше. Я розуміла природу власної тривожності, просто не обсмоктувала й не прокручувала різні сценарії на кшталт «а що, як…».

Розмова з дитячим психологом Оленою підготувала мене до можливих варіантів розвитку подій — хоча б теоретично. А те, що буде важко, — в цьому я була впевнена. То навіщо передчасно себе мучити?

У п’ятницю зранку сідаємо в моє авто. За кермом — Богдан. Їдемо до Вінниці, де забронювали номер у готелі на всі вихідні. Ми домовилися, що в Сухоставці я поїду сама, а він чекатиме мене тут. Дійсно, навіщо Олегу й колишньому з його родиною ще один тригер — у вигляді Богдана? Хоча, зізнаюся хоча б собі: з ним мені було б легше.

— Ще трохи — і будемо на місці, — підбадьорює мене Богдан, помітивши мою схвильованість.

Дорога не заспокоїла мене, як зазвичай, а навпаки — з кожним кілометром ближче до сина мій внутрішній стан напруги тільки зростав. Вимушена пасивність пасажира не дозволяла втекти від думок у якісь справи. Хоча я й пробувала — відповідала на повідомлення глядачів, читала листи тих, хто хотів поділитися своєю історією на моєму каналі. Але далі за механічні дії справа не йшла. Придумування сценаріїв, контент-план — нічого не виходило. Творчість перестала рятувати й відволікати. Щоб не тривожитися ще й через творчу кризу, я закрила планшет і почала дивитися у вікно. Ми в’їжджали в місто.

— Тут досить гарно й затишно, — відмітила я вголос.

Пожовкле листя каштанів, маленькі вулички, що змінювалися широкими проспектами, — суміш старовини й сучасності.

Ми заселилися у невеличкий бутик-готель у самому центрі міста. Я була приємно вражена: картинка не просто відповідала очікуванням, а й перевершувала їх. Готель «Франція» поєднував стильний інтер’єр і теплу, майже домашню атмосферу. Я навіть пошкодувала, що залишила камеру вдома — так хотілося зняти влог про подорож. Довелося нагадати собі, що не взяла камеру навмисне, і взагалі, подібні теми не надто пасують до мого каналу. Шкода. Вперше мені захотілося зняти щось легке, світле, приємне.

Ми піднялися в номер. Він теж виявився затишним і гарним. Але його головна окраса — безперечно, вид на стару частину міста. Під вікнами ще виднілося пожовкле листя каштанів, а вечірнє світло м’яко лилося з ліхтарів.

— Уже пізно, а тобі завтра рано в дорогу. Давай повечеряємо внизу в ресторані й підемо відпочивати, — по діловому запропонував Богдан. Бачу, що він стомився з дороги, тому не наважуюсь сперечатися.

Швидко прийнявши душ і переодягнувшись, ми спустилися в ресторан Mont Blanc. Богдан замовив стейк із яловичини medium rare, келих червоного вина. Я — салат з печеним буряком і козячим сиром та імбирний чай. Можливо, й мені варто було б узяти вина, щоб заспокоїтись, але я не хочу ризикувати перед завтрашнім днем.

Попри камерну обстановку й спокійну атмосферу закладу, я сиділа мов наелектризована. Не могла розслабитися, не могла зосередитись на жодній думці. У голові — сумбур і какофонія голосів, що повторюють прописні істини, які я чула всі ці роки: «ти йому не потрібна», «ти тільки нашкодиш», «нічого не вийде», «занадто пізно». Хотілося заплющити очі й вдаритись головою об стіл. Але я ж не сама. Богдан і так подолав цей шлях разом зі мною, відклав усі справи й навіть не побачить Владу на цих вихідних — через мене. Я не можу його підвести чи показати, наскільки налякана.

— Що з тобою? — він бере мене за руку й ніжно проводить подушечкою великого пальця по зап’ястку, де, я впевнена, тривожно вистукує пульс.

Не знаю, що відповісти. Стискаю губи, стримую сльози.

— Подивись на мене, — говорить м’яко. — Ти можеш плакати чи кричати. Тільки не замикайся, прошу.

Плакати в ресторані? Під час чудової вечері? Першим поривом було заперечити, сказати, що все гаразд. Але я даю собі дозвіл бути щирою. Не прикидатися.

— Мені страшно, — зізнаюсь дуже тихо, але він чує й стискає мою руку на знак підтримки. — А що як вони мене знову не пустять, як минулого разу? Або вже налаштували Олега проти мене, наговорили більше, ніж було насправді? Або він щасливий з новою мамою, а тут я з’явлюся й усе зламаю?

— Така ймовірність завжди є, — Богдан не прикрашає правду. — Якщо тебе не пустять — скажи, що звернешся до суду. Якщо зробили з тебе демона — будь терплячою й дай хлопчику час скласти власну думку. А якщо останнє — то Олегу пощастило, і в нього буде дві мами.

Роблю глибокий видих і нарешті трохи заспокоююсь. Адже він має рацію. Я вже багато разів сама думала так само, і ми з Богданом обговорювали все це раніше. Але сьогодні мені потрібно було почути це саме від нього — щоб остаточно повірити.

— Я б хотіла трохи прогулятись. Ти не проти? — озвучую своє бажання, бо не уявляю, що робитиму зараз у номері.

— Добре, прогуляємось, — погоджується мій чоловік.

Ми розплачуємось і виходимо на вулицю. На Соборній уже запалені ліхтарі, що створює умиротворюючу, майже романтичну атмосферу. Богдан бере мене за руку, і ми повільно йдемо старовинною вулицею з кав’ярнями й крамничками. Вийшовши на площу Ліверпуль, я виринаю з думок і нарешті озираюся довкола. Перше, що чую, — музика The Beatles, що, здається, звучить звідусіль, ніби народжуючись у повітрі. М’яке світло ліхтарів підсвічує тендітні рослини й архітектуру.