✦28✦

ОЛЕКСІЙ

Не зчувся, як тиша між нами перетворилась на закінчений дзвінок. Вона поклала слухавку, залишивши за собою останнє слово.

Між нами з Олею ніколи не було сварок. Ми домовлялись, йшли одне одному назустріч. Чи не так? Звісно, з появою дитини стало важче. Вона змінилась — менше говорила, перестала ділитися своїми дурницями про блог чи тим, як минув день. Потім — претензії, сварки… А тоді взагалі — штовхнула сина. Переді мною була вже не та жінка, яку я кохав. Бо та Оля так би не вчинила. І тим більше не зникла б у найважчий момент — коли син у лікарні.

Депресія… зручно тепер усе цим пояснити. Ніби вона перша, хто народив і доглядав дитину. Хоча… може, справді щось таке було. Але чому вона мені нічого не сказала? Он Любі теж нелегко, але не тікає — тримається, хоч і бурчить, скаржиться, що мама мало допомагає з онуками. Але краще вже так, ніж піти мовчки.

Від недобрих думок відволікає шарудіння в колясці — син заворушився. Підходжу, заколисую, щоб не прокинувся раніше часу.

Поки гойдаю Остапа, згадую, як було зі старшим. Перший місяць після втечі Олі — то було пекло. Малий, здавалося, не затикався. І я не розумів — чим годувати, що вже введено в прикорм, а що ні, як вдягати, де його речі лежать… Та я навіть розміру підгузків не знав. Якби не мама, не знаю, чи впорався б.

Минуло кілька років, з’явилася Люба. Не планував нічого, але її вагітність усе вирішила. От тепер маємо Остапа. З другою дитиною вже легше — я вмію і заколисати, і нагодувати. І все одно бувають такі ночі, коли хочеться одного — просто поспати. А якщо ширше — бодай на день повернутись у життя до дітей. Уже й не пригадаю, коли ми з Любою проводили час удвох. А безтурботне парубоцьке життя здається чимось далеким, майже вигаданим.

Син нарешті засинає, саме коли з кухні виходить мама. Знаками показую їй, що Остап тільки-но прокидався, і відходжу від коляски.

Сідаємо на лавку. Вона ще пам’ятає мене малим… Як хочеться зараз, як колись у дитинстві, пригорнутись до маминих грудей, відчути її долоню в волоссі й на мить усе забути. Але вже не той час.

— Говорив з Олею, — сухо кажу. — Приїде наступних вихідних.

— І ти дозволив? — з докором відповідає мама, ледве приховуючи роздратування.

— Погрожує судом. Каже, була в депресії, — відповідаю зневажливо.

Мама фиркає, хитає головою.

— Як Олегу про це сказати? — думаю вголос, сподіваючись на мамину думку. — Він щось питав у тебе про неї?

— Питав, коли Люба з’явилась, — зітхає. — Думав, що це вона його мама.

Мама зціплює губи, відвертається й тихо додає:

— Може, тоді й справді варто було так сказати. Але ти ж сам не пояснював, що у вас із Любою. Я й не знала, наскільки серйозно. Сказала б, що Люба — мама, а потім з’явилася б інша жінка — і що тоді?

— То ти розказала йому про Олю? — пропускаю її докори повз вуха.

— Так. Сказала, що мама хворіє, — криво всміхається. — Оля мене про це попросила. А кращого пояснення я тоді не вигадала. Та й перестав він згодом питати…

Зітхаю, ховаю обличчя в долонях. Важкий день. Та й рік у цілому.

— Може, так і краще, — кажу тихо. — Скажу йому, що мама вилікувалась і хоче його побачити.

— З Любою поговори, — додає мама. — Все ж таки жінка, і Олега як рідного виховує.

Вона має рацію. Вирішую перенести розмову з сином на вечір. А може й на завтра — знову працюватиму допізна.

Дивлюсь на годинник — час повертатись. Прощаюсь із мамою, йду до свого двору. Не заходячи в дім, сідаю в авто й їду до чоловіків, які вже чекають біля гаражів. До вечора встигаємо повністю засіяти пай Михайленків.

Повертаюсь близько десятої вечора, втомлений, але задоволений. У сінях горить світло — для мене залишили. Тихо знімаю взуття, заходжу в дім. На кухні, під рушником, вечеря. Йду в душ, а потім — до столу. Все швидко — і до ліжка, до дружини.

Але в ліжку вона не сама — біля грудей спить Остап.

Люба жестом показує, щоб я не шумів і лягав обережно.

Видихаю з розчаруванням — знову сон неспокійний, поверхневий. А так хотілося просто розслабитись після важкого дня. Та й поговорити з Любою знову не вдасться. Зранку крутитиметься Олег… Розмова знов відкладається.

Тихо зітхаю, повертаюсь на бік і намагаюсь заснути. Завтра знову ранній підйом. Якщо не дощитиме — поїдемо на південне поле. І з цими думками — про погоду, про ґрунт і те, що треба докупити солярку — я засинаю.