✦27✦

ОЛЯ

Ранок починається як завжди, але мене досі не відпускає напруга після вчорашньої розмови з Вірою Семенівною. Богдан давно поїхав на роботу, я п’ю каву на мансарді, серед квітів, перед увімкненим монітором. Відповідаю на листи, звіряю графік з Мар’яною, затверджую контент-план. Ніби все як завжди — але щось не так. Усередині ворушиться тривога. Наче чекаю бурі.

Я знову все зважую і починаю писати повідомлення Олені — колишній клієнтці, дитячій психологині. Колись я вела її сайт, редагувала пости, ще до контракту з Чорним і розвитку мого ютуб-каналу. Відтоді я відмовилась від копірайтингу, але добре пам’ятаю, як вона писала — уважно, глибоко. І ось тепер я наважуюсь звернутись до неї вже як до фахівчині. Мені потрібна консультація. Потрібна допомога. Бо я тону у власних панічних думках.

«Так, маю час післязавтра о 14:00», — відповідає вона.

Напруга трохи спадає. Я отримаю відповіді. Зможу підготуватись. І все пройде більш-менш нормально. Принаймні я в це вірю.

Готую легкий обід і планую вечерю для нас із Богданом. Рішуче вирішую другу половину дня присвятити собі: б’юті-процедури, ванна, спокій.

Телефон дзвонить. Невідомий номер. Відповідаю, ще перебуваючи в піднесеному настрої, і…

— Привіт, Олю, — каже знайомий, холодний голос.

Олексій. Колишній чоловік. Ось що я підсвідомо чекала весь ранок — дзвінка від нього.

Остання наша розмова — сварка біля кабінету лікаря. Решта — тільки через його матір. Тоді було боляче, страшно, гнітюче. Тепер розумію, наскільки все це було неправильно. Вже давно варто було поговорити.

— Привіт, Льош, — кажу, наче не було цих чотирьох років мовчання. Сідаю. Зажимаю смартфон у долоні. Я не готова до цієї розмови, попри попередження Віри Семенівни.

— Мати сказала, ти хочеш бачити Олега, — його тон різкий, роздратований.

— Так, — обережно. А далі вже впевненіше: — Хочу.

— Чому саме зараз, Олю? Тобі не здається, що вже пізно грати в матір?

— Ніколи не пізно, — відповідаю нейтрально, і намагаюсь триматись. Дихати.

— Ти йому не потрібна, — знову різко.

Я починаю вагатися. А раптом він правий? Раптом і справді мій приїзд — це лише шкода. Руки тремтять. Очі повняться слізьми.

Я згадую, як думала так само всі ці роки. З першої ж розмови зі свекрухою після повернення. Якби тоді залишилась. Якби пробилась до сина — було б важко, але я була б поруч.

Пригадую Богдана з Владою. Дівчинка зла, але прагне батькового тепла. Навіть мене готова прийняти — ми разом пересаджували квіти, вона показувала свої фотографії. Якщо у них вийшло… то, може, й у нас вийде?

Я повірила тоді — і хочу вірити зараз. Не хочу знову втрачати час. Колись ми таки зустрінемось. Через рік, десять, двадцять. Що я скажу синові? Що злякалась? Що думала, що без мене краще?

Навіть якщо так — я є. Я жива. Я тут. І це не егоїзм. Це відповідальність.

— Я його мама. Він має знати, що я в нього є, — кажу.

— Згадала, — пирхає. Чую, як лається. — І що ти йому скажеш? Як поясниш, де була?

Я не готова до цієї частини. Відчуваю себе школяркою, що не вивчила урок. Але мовчати більше не хочу.

— Скажу правду, — тихо. — Я хворіла. Лікувалась. І тепер — здорова.

— І це твоя правда?

— Так, Льош. Це моя правда. А ти що думав? — голос твердне. Я дратуюсь. Він не хотів бачити мого стану. Не бачив.

— У мене була депресія, Льоша, — кажу чітко. — Я лікувалась. Прийшла в себе. Але все вже вирішено без мене. Відмова підписана. Твоя мама тоді ясно дала зрозуміти, що мене тут ніхто не чекає. І я повірила. Але це — неправда.

Я заспокоююсь. Внутрішньо.

— Я приїду наступного тижня. Або будемо вирішувати через суд.

Мовчить. Чекаю хвилину. Потім прощаюсь і кладу слухавку.

Я не знаю, що означає його мовчання. Не знаю, чого чекати. Уявляю, як він із матір’ю малюють мене чудовиськом. Це злить. Безсилля.

Йду в душ. Довго стою під теплою водою, дозволяючи тілу розслабитись. Думкам — заспокоїтись.

Приймаю: ситуація складна. Син не чекає. Колишній чоловік і свекруха — вороже налаштовані. Свекор і нова дружина Олексія, швидше за все, на їхньому боці. Я маю знайти шлях. Хоча б бути присутньою в житті сина — настільки, наскільки він дозволить.

Виходжу з ванни, беру планшет і решту дня сиджу на форумах для батьків. Читаю, гуглю, шукаю відповіді.

— Привіт, — я здригаюсь. Не почула, як повернувся Богдан.

— Чим зайнята? — сідає поруч, стягує краватку.

— Збираю інформацію, — кажу. Голос тремтить. — Колишній сьогодні дзвонив…

Піднімаю на нього очі — повні сліз. Він розуміє без слів. Обіймає, я ховаюсь у його теплі, мов дитина.

— І що він сказав? — тихо.

— Що я не потрібна Олегу…