✦26✦

ОЛЕКСІЙ

Прокидаюсь о п’ятій ранку без будильника — звичка.
Хоча сьогодні доводиться себе буквально стягувати з ліжка. Ніч була пекельна: у малого ріжеться черговий зуб, і він горлав майже до світанку, хоч Люба й намагалась його заспокоїти.

Поки вмиваюсь і одягаюсь, електрочайник гріє воду для кави, а мікрохвильовка розігріває пару бутербродів, які Люба приготувала ще звечора. За сніданком швидко переглядаю прогноз погоди й звіряюся з планом на день.

О шостій я вже біля нашого гаража з технікою. Дядько Мирон — на місці, возиться біля своєї сівалки, не витягаючи цигарки з рота.

— Доброго ранку, дядьку Мироне, — вітаюсь. Він у нас працює постійно, знаю його усе життя - його батько і мій дід ще у одному колгоспі працювали й товаришували

— Та наче доброго, — буркоче, не відриваючи погляду від машини. Нарешті виймає цигарку, спльовує гіркоту вбік, аби не під ноги.

— Сьогодні засіваємо пай Михайленків, — кажу, — там земля волога, краще піде.

— Молодий підійде — і почнемо, — спокійно відповідає, маючи на увазі Романа, нашого сезонного робітника й мого ровесника.

Я вже давно звик бути «молодим» і «не тямущим». Не рипаюсь, не доводжу нічого — просто працюю й бачу результат.

Іду перевірити іншу машину — трактор для культивації. За кілька хвилин підходить Роман, кидає кивок, вітається й, навіть не глянувши на техніку, лізе всередину. Погляд дядька Мирона — косий, несхвальний.
Добре хоч я вже все оглянув сам. Киваю дядькові: з трактором порядок, затримок не буде. Відпускаю їх у поле.

Сам, як і завжди, працюватиму на підвозі. Сідаю у фуру з першим зерном — вже завантажена — і жену на ділянку. Потім ще одна ходка — за соляркою.
А там уже й обід.

Люба привчила мене обідати вдома. На початку подружнього життя я за звичкою їздив обідати з мужиками, але вона такого скандалу влаштувала, що легше було погодитись з її аргументами. Та й вдома дійсно смачніше, та й годинку відпочити можна. Хоча сьогодні я б краще пішов до матері на обід, як колись, коли у старшого сина різались зуби чи траплялась якась інша напасть. Точно не вдасться подрімати після обіду вдома, але знаючи норов дружини, не ризикуватиму — їду додому.

— Привіт, — одразу цілує мене дружина і повертається до плити. — Мий руки, у мене вже майже все готово. Обідатимемо.

Йду у ванну, щоб змити з рук і з усього тіла пилюку й піт.

Виходжу, а біля дверей мене вже чекає Олег — мій старший син. Він обіймає мене, поки я лохмачу його світле волосся. Далі на черзі — Остап. Молодшому майже рік, він сидить у вітальні й гризе металеву ложку. Хочу підійти до нього, але Люба зупиняє:

— Облиш, тільки заспокоївся, — говорить трохи роздратовано, — давай поїмо спокійно.

Розвертаюсь у бік кухні і чую звернення дружини до старшого:

— Вже помив руки? — строго.

Чую, що малий пішов виконувати вказівку.

Люба заходить слідом на кухню і виставляє тарілки з борщем на столі. До них додає хліб, сметану, часник, зелену цибулю і порізане сало. Діє чітко й методично.

— Смачного, — все ж каже привітно, не зважаючи на втому.

— І тобі, — намагаюсь посміхнутись у відповідь.

До кухні заходить малий і кривиться.

— Не хочу, — хниче тихенько.

— Поговори мені ще тут, — суворо відповідає і протягує ложку для кращої демонстрації.

Син похнюпився, та все ж сідає і починає повільно їсти.

— Дуже смачно, — намагаюсь розрядити обстановку і водночас підтримати дружину.

— Дякую, — лагідніше відгукується жінка.

Доїдаємо в тиші. В голові прикидую наступний план на день і що ще треба зробити. Вирішую, що маю майже дві години вільного часу. Можна й поспати встигнути. Люба збирає посуд і кидає мені через плече:

— Зараз Остапа погодую, а ти заведеш малих до матері, хоча б на дві годинки, — говорить безапеляційно.

— Люб, матері важко, — починаю розмову. Мама вже неодноразово натякала мені, що тепер, коли в мене є дружина, вона очікує, що Олежик буде проводити в них менше часу.

— Важко поглядіти онуків кілька годин? — починає заводитись дружина.

— Може, все ж подумаємо про садок для Олега, якщо тобі з обома важко.

Намагаюсь знайти компроміс, який би всіх влаштував, але погляд дружини не віщує нічого доброго — вона дивиться на мене прищуреними очима. Метає блискавки. Лютує.

— Коли твоя мама пропонує щось, хай одразу думає, хто водитиме й забиратиме дитину з того садка, — карбує кожне слово, — хто лікуватиме її соплі чи іншу інфекцію, яку тягнуть усі діти додому, а у нас ще й Остап на додачу.

Люба видихає повітря наче дракониця і повторює:

— Нічого не станеться з мамою, якщо вона посидить кілька годин з онуками, — і додає більш саркастично, — Вона ж так любить розказувати, як підняла й випестила Олега. Ну, це ще не так давно було.

Її очі наче пускають блискавки. Вона відвертається і йде годувати молодшого, а я розумію, що таки доведеться вести дітей до матері. Сподіваюсь, що хоч там зможу подрімати годинку.