✦25✦

БОГДАН

Пам’ятаю, як тоді не міг зв’язати двох слів: стояв, дивився на Олю й не вірив власним вухам. День видався важким і нервовим; за вечерею вона мовчала, сховавшись у свої думки, тож я чекав чого завгодно — але тільки не цього.

— Ти впевнена? — перепитав я радше для себе, ніж для неї. Та у відповідь побачив твердий погляд і почув непохитне «так». Вона була готова боротися за сина.

— Тоді в мене є кілька ідей, — сказав я й виклав усе, що знав про подібні справи.

Ми проговорили майже всю ніч, і я бачив: вона дозріла до рішення. Пишався нею.

Що саме підштовхнуло її — конфлікт із Владою чи зростаюча довіра між нами — не знаю. Головне, що вона наважилася.

Минуло два тижні. Тепер ми стоїмо перед офісом мого колишнього шефа, наставника й друга — адвоката Василя Петровича Вергуна.

— Як ти? — питаю, кидаючи тривожний погляд. Вона стискає папку з документами, усміхається куточками губ, випрямляє плечі.

— Хвилююся, — зізнається рівним тоном. — Дякую, що ти зі мною.

Тепло розливається всередині. Я беру її за руку й веду до дверей. Попереду — нелегкий шлях: судова боротьба або, зрештою, адаптація Олежика до нової реальності. Але я впевнений у правильності її рішення й радію, що вона прийшла до нього сама.

Коридором агенції вітаюся з колегами. Біля кабінету Василя Петровича нас зустрічає секретарка Мілана — її усмішка тепліша, ніж зазвичай.

— Проходьте, — каже вона. — Василь Петрович уже чекає.

Я відчиняю важкі двері й пропускаю Олю першою.

...

ОЛЯ

Заходимо до кабінету юриста, про якого Богдан стільки розповідав,— і я одразу бачу його: Василя Петровича Вергуна. Йому вже під шістдесят, але він не здається старим: кремезний, з легкою сивиною й живими карими очима, що відразу вивчають мене. Він сидить за широким столом, та щойно помічає Богдана — підводиться, міцно тисне йому руку і, ніби по-батьківськи, плескає по спині. Потім погляд переходить на мене; я ніяковію, стискаю папку ще міцніше.

— Василь Петрович, це моя Оля, — промовляє Богдан з гордістю.

— Доброго дня, — вітаюся.

— Доброго дня, панянко, — відповідає з ледь помітним гумором, і на мить мені здається, що я прийшла знайомитися з батьками хлопця, а не до адвоката.

Не знаю, чи подати руку, чи сісти, та Богдан рятує ситуацію: однією рукою обіймає мене за талію, іншою відсуває важкий стілець. Вергун тепло всміхається й теж сідає.

— Переходьмо до справи, — уже діловито каже він. — Олю, дайте документи. Поки переглядатиму… кави?

Секретарка Мілана приносить три чашки майже миттєво, ніби чекала за дверима. Вергун уважно перегортає довідки.

— Так, добре… — бурмоче, а тоді хмурніє. — Психологічний висновок за цей рік не підійде. Ти зверталась по допомогу одразу після розлучення?

— Так, — слова застрягають у горлі. — Є довідка від психіатра: я лікувалася одразу. А психолог… вона жила в Ірпені у 22-му…

Людина, що колись тримала мене за руку у темряві, загинула в перші дні вторгнення. Відчуваю і сум, і провину: я шукала нового спеціаліста, бо не хотіла виносити на світ своє минуле, а тепер — Яни вже немає.

— Її вбили росіяни, тож висновку не буде, — спокійно додає Богдан.

Я опускаю очі: соромно, що Богдан та його наставник знають про моє лікування в психіатрії. Розумію, що в цьому немає нічого ганебного, але вбиті в голову стереотипи поки сильніші.

— Довідки від психіатра достатньо, — повертає мене до реальності Вергун. — Є підтвердження депресії і добровільного лікування — це, навпаки, плюс.

Він відкладає папери, одним ковтком допиває вже холодну каву, зчіплює пальці.

— Справу можна виграти. Шанси високі. Ти отримаєш спільну опіку, а після чотирнадцяти років син зможе вибрати сам, з ким жити.

В його погляді я читаю впевненість; у своєму — радість, надію й невіру: невже все не було безнадійним? Стільки років я вважала себе переможеною.

— Але скажу як людина, що бачила десятки подібних історій, — м’яко додає Василь Петрович, нахилившись уперед. — Суд — це лише інструмент. Для дитини це стрес. А там, де є серце, іноді знаходиться коротший шлях. Я раджу спершу поговорити з… колишньою свекрухою. Мирова угода про зустрічі може виявитися менш травматичною.

— Тобто? — озивається Богдан, уперше порушивши мовчання.

— Просто пояснити, що буде, якщо ви підете до суду. Дати їй шанс погодитися добровільно. Так буде легше всім, насамперед — дитині.

Я ловлю Богданів погляд і киваю: так справді краще. Не варто починати ще одну війну, якщо є шанс прийти з миром.

Ми виходимо з агенції, тримаючись за руки. Сідаємо в авто. Я помічаю, що Богдан напружений — йому явно не до вподоби розвиток подій.

— Поговоримо? — тихо прошу.

Він голосно видихає і знову паркує авто. Ми ледь встигли від’їхати від попереднього місця.