✦24✦

ОЛЯ

Різкий гуркіт остаточно витверезив мене, дістав зі звичного емоційного заціпеніння. У парку я надто розслабилась, дозволила собі відчути щастя, повірити, що все буде прекрасно. Уява вже малювала наше з Владою повільне зближення, аж ось — підстава від Маші. Інакше, ніж підставою, її вчинок не назвеш.

Уже в машині я знала, що вдома нічого доброго на мене не чекає. Дала волю сльозам, оплакуючи нездійсненні мрії. Сьогоднішній день показав, чого я дійсно хочу. І що, скоріше за все, ніколи не отримаю. Богдан був поруч — як завжди розуміючий і близький, навіть коли сам потребував підтримки, розриваючись між мною та Владою.

Разом ми забігли на веранду через кухонні двері. У дальньому кутку стояла налякана Влада, а біля її ніг — розбитий горщик і понівечена орхідея — та, яку подарував мені Богдан. На перший погляд — дівчинка не поранилась, та я все ж мовчки розвертаюсь і йду на кухню — саме там ми зберігаємо аптечку. Разом із нею — віник і совок. Повертаюсь на веранду. Богдан відвів доньку до крісла, уважно оглядає її руки й ноги, щось тихенько говорить. Ставлю перед ними на столик коробку з червоним хрестиком і йду збирати уламки. Але перед цим дивлюсь на мою рожеву красуню — квіточки відцвіли ще минулого тижня, тож переломів нема, вона все ще в пластиковому горщику. Обтрушую від можливих уламків, уважно оглядаю і заспокоююсь — ціла.

Прибираю шматки горщика, коли до мене підходять Богдан із Владою.

— Пробач мені, — тягне Влада, не підіймаючи очей від підлоги.

— Мені прикро за квітку, та я тебе пробачаю, — спокійно відповідаю.

Богдан забирає з моїх рук віник, і я розумію його безмовний натяк.

— Хочеш какао? — пропоную Владі, і вона лише несміливо киває головою.

Заходимо вдвох на кухню. Наливаю какао в чашки й додаю маршмелоу.

— Мій тато завжди готує какао, коли я засмучена, а от із зефірками я ще не пила, — говорю з посмішкою, але відсторонено. — Сподіваюсь, буде смачно.

Мовчки п’ємо. Я — у своїх думках, Влада — з опущеним носом. Змушую себе винирнути зі спогадів і тривог.

— Мені шкода, що ти засмутилась, — кажу щиро. — Лише здогадуюсь, як ти себе почуваєш… я б на твоєму місці була налякана…

— Я нікого не боюсь, — швидко й трохи агресивно відказує Влада.

— Я рада, що ти не боїшся мене, — продовжую спокійно. — Я б не хотіла з тобою сваритись, краще дружити…

Влада мовчить. Вже не така скута, скоріше вичікує. Це мене нервує, та я продовжую.

— На твоєму місці я б думала, що тато обрав не мене, — бачу, як вона напружилась, але говорю далі, спокійно. — Що він менше часу буде проводити з тобою… що ти більше не потрібна.

По щічці Влади скочується сльозинка.

— Але ж це не так, правда? — кажу впевнено. — Для тата ти найважливіша… з тобою він радіє, без тебе сумує… Ти його донька, він тебе любить… цього нічого не змінить…

— Правда? — питає Влада й заглядає мені в очі.

— Звичайно, — відповідає Богдан з-за наших спин.

Він обережно ставить віник із уламками, підходить до Влади й цілує її в маківку.

— Я люблю тебе, кнопочко. Ти — найдорогоцінніше, що в мене є, — в його голосі звучать непролиті сльози.

Влада не стримується й ридає, поки він пригортає її до себе й гладить по голівці й спинці.

— Пробач, тату… я просто боялась, що буде як раніше, — вона завмирає, боїться сказаного.

— Пробач, доню, — шепоче Богдан. — Я справді мало проводив із тобою часу… але я виправлюсь. І те, що я тепер живу з Олею, не означає, що ми будемо менше бачитися. Як літом, пам’ятаєш? Просто тепер я не сам. Коли ти їдеш — мені не так самотньо.

Влада й Богдан обіймаються ще кілька хвилин. Дивлюсь на них і відчуваю стільки всього: щемку радість, розчулення, власну самотність. Хочу піти, та не наважуюсь. Між мною і Владою — надто хиткий місток, який треба втримати. Коли вони роз’єднують обійми, ловлю Владин спокійний погляд — без страху і провини. І хоча зацікавлення, яке я бачила в парку, зникло, я вдячна і за цей рівний погляд. Ми починаємо нову сторінку.

Вечеряємо втрьох. Потім Богдан із Владою граються на майданчику, а перед сном усі разом дивимось мультик. Весь цей час мене не залишають думки. Я зважую «за» і «проти», аналізую й прогнозую. І зрештою наважуюсь.

Богдан вклав Владу спати, прийняв душ і зайшов у спальню. Він втомлений, можливо, варто відкласти розмову. Але я не можу. Час настав.

— Богдане, — тихо починаю. Потім — чіткіше: — Допоможи мені повернути сина.