✦23✦

БОГДАН

Маша спокійно собі йде, а ми залишаємося з Владою, яка щиро радіє можливості провести ще трохи часу зі мною. І мені б варто було радіти — але злість на Машу перекреслює все. Вперше за день дозволив собі розслабитись — і от, отримав удар під дих. Вона ж мала б розуміти, що донька може засмутитись. Чи їй усе одно? А може, це ми з Олею себе накрутили?

Влада так легко прийняла мою дівчину. Я бачу, як вона до неї тягнеться — і Оля відповідає їй тим самим. Дивлячись на них, я подумки радів: мої страхи не справдились. То, може, і зараз усе буде добре?

Стискаю Олину руку. Вона ловить мій погляд, ніби хоче щось передати без слів. Я відповідаю — все буде добре.

— Ну що, кнопочко, на майданчик чи вже поїдемо?

— Поїхали додому! Хочу сфотографувати всі свої квіти! — з ентузіазмом каже Влада.

Вона швидко доїдає морозиво й тягне нас до виходу. Оля йде повільно, наче кожен крок дається їй важко. А Влада біжить підскоком. Мені доводиться підтримувати одну й стримувати іншу — не так просто, як здається, на вузькій доріжці. Провожу долонею по Олиній спині кілька разів — ніби розтираю й заряджаю енергією. Вона відтаює і починає йти в такт зі мною.

Сідаємо в авто, рушаємо додому. Олина машина — позаду. Пора попередити Владу. Підбираю слова обережно.

— Кнопочко... Тобі ж сподобалась Оля?

— Так! Вона класна, — щиро відповідає донька.

Влада сидить позаду, в автокріслі, знову переглядає фотографії — обирає, які друкувати. Я переводжу погляд на дорогу, стискаю кермо.

— Ти ж знаєш, коли люди зустрічаються, вони проводять багато часу разом... А потім вирішують жити разом, щоб бути ще ближчими, — говорю повільно, зважуючи кожне слово. Кидаю погляд у дзеркало. Влада киває і додає:

— Як ви з мамою? Раніше?

— Так, доню. А тепер я так живу з Олею, — наважуюсь і озвучую головне.

— А де? — дивується. — Де ви живете разом?

— У нашому домі, — затамовую подих. У повітрі пахне грозою.

— В нашому домі? — перепитує Влада. І вже зовсім тихо додає, але я чую: — А як же я?

— Твоя кімната — недоторкана. Вона завжди чекає на тебе, — поспішно запевняю.

Влада мовчить. Відкладає фотоапарат, складає руки на грудях і опускає голову.

— Ну ти чого, кнопочко?.. — намагаюсь говорити спокійно, м’яко. Але вона не реагує. — Владо…

Мовчить. Я знову повертаю погляд на дорогу. Невдалий момент для важливої розмови. Якби я міг зараз обійняти її… Знову злюсь на Машу. Навіщо було так усе ламати — з бухти-барахти?

Усю дорогу Влада мовчить, а я не знаходжу більше слів.

Заїжджаємо у двір. Сподіваюсь, що зараз обійму свою донечку, поцілую в щічку — і все буде, як годину тому. Але не встигаю як слід припаркуватися — вона вже зняла ремені й вистрибує з авто. Будинок ще зачинено, тож вона біжить за дім, туди, де стоїть її гойдалка.

А я лишаюсь стояти посеред двору — розгублений.

Через кілька хвилин у двір заїжджає авто Олі. Бачу її крізь лобове скло — вона повільно тягнеться за сумкою, виходить і наближається до мене. Озирається. Опускає очі. Уже все зрозуміла.

Я беру її за руку. Шукаю підтримки в цьому дотику, та її долоні холодні. Дивлюсь в очі — вони повні сліз. Почервонілий ніс. Вона плакала дорогою.

Обіймаю її, цілую в маківку. Тепер їй потрібна підтримка більше, ніж мені.

— Влада на задньому дворі, — кажу сухо, наче констатую буденний факт. — Я піду до неї. А ти, будь ласка, займися вечерею.

— Добре, — її голос приглушений. Мені боляче бачити, як з неї щезли посмішка й упевненість — ніби їх і не було.

Відпускаю її з обіймів. Знаю: справа трохи її заспокоїть. А мені час іти до доньки.

Підходжу до гойдалки — не помилився, вона тут. Сидить спиною до дому. Плечі злегка тремтять — здається, плаче.

Обережно підходжу ближче.

— Мила, мені шкода, що ти засмутилась, — говорю тихо, аби не налякати. — І що ти дізналась про все… так. Але ти побачиш — усе буде добре. Навіть краще. Бо тепер нас троє. А значить — ще веселіше.

Пауза.

— Оля теж любить квіти. Ви разом обиратимете нові для саду, фотографуватимете їх. Будемо смажити зефір, дивитися мультики… разом. От побачиш.

Влада мовчить. З кожним словом вона глибше згинається, притискаючи підборіддя до колін. А тоді різко схлипує, підривається й біжить у бік веранди. Ховається за скляними дверима.

Я повільно видихаю. Не знаю, що ще сказати. Може, їй просто потрібен час? Усе сталося зненацька — от вона й засмутилась.

Йду в будинок, цього разу — через головний вхід.

На кухні Оля готує вечерю. Ще й какао варить. У повітрі витає солодкий аромат, у кімнаті тепло. Тільки зараз розумію, як змерз.

Підходжу до неї зі спини, обіймаю. Тепер підтримка потрібна мені. Вона не питає. Все розуміє без слів. Обертається, дозволяє мені схилитись на її плече й обіймає у відповідь — міцно, але ніжно.