✦22✦

ОЛЯ

Сонячні зайчики підморгували з приладової панелі — дивовижно контрастуючи з моїм станом. Я сиділа за кермом свого «Нісан Жук», вчепившись у кермо, й ловила себе на нервовому постукуванні пальців. Все тіло нило, голову стискало, мов лещатами. Я не знала, як себе заспокоїти.

Сьогодні — важливий день. Забагато поставлено на карту. Мені потрібно знайти спільну мову з Владою — інакше це ускладнить усе подальше життя з Богданом.

Богдан. Він і справді — ніби богом даний.

Привиди минулого ще чіплялися до мене, тож я чітко бачила, наскільки наші стосунки з ним відрізняються від усього, що було раніше. Уважний, неконфліктний, глибокий, благородний, привабливий. З ним я вперше по-справжньому розслабилася, почала вільно дихати й говорити. Навчилася не тримати образи, не ховати роздратування, а вирішувати все відразу. З ним я відчуваю себе жінкою — бажаною, красивою, коханою. І він це підтверджує діями.

Навіть учора, коли я повернулася втомлена з відрядження до Сум, він зустрів мене пристрасним поцілунком, відніс до ванної, де вже чекали піна, свічки, квіти й легка вечеря. А потім — довга, ніжна любов. Як і обіцяв напередодні.

Я дивлюсь у вікно — і пейзаж за ним краще відповідає моєму стану: місцями побита дорога, приватні будинки, десь ще тривають ремонти, а подекуди вже нові дахи, свіжі фасади. Сліди війни поступово, хоч і повільно, затягувалися — як рани на тілі.

Я прямувала до еко-парку «Ясногірка». Дізналася про нього під час зйомок першого відео в співпраці з «Profустайлом» — ми тоді готували серію історій про тварин в окупації. Досі згадую зоопарк у Каховці зі сльозами. Героями мого відео стали ті, кого не встигли врятувати, або кого викрали: єнот із Херсона, пітбуль Адік з «Азовсталі»… Еко-парк Ясногірка теж постраждав — третина тварин загинула, інші втекли в ліс. Я брала інтерв’ю в працівників десь місяць тому — і вже тоді знала: це буде ідеальне місце для знайомства з Владою.

І ось цей день настав.

Богдан зранку забрав доньку й Машу — вони вже кілька годин гуляють у парку, а я маю приєднатися до обіду.

Боже, як я хвилююся. Лише б усе пройшло добре. Або хоча б не катастрофічно. Я не прагну бути Владі подругою, і тим більше — другою мамою, але хоча б не ворогом. Лише б Богдану не довелося обирати. Бо вибере він не мене. А я без нього вже не зможу. Не після того, як дізналася, що стосунки можуть бути такими світлими.

Заїжджаю на територію парку, паркуюсь. Глибоко вдихаю, поправляю волосся, беру подарунок для Влади й виходжу з авто.

Бачу їх на літній терасі ресторану «Ferma». Моє серце стискається: вони виглядають, як щаслива родина. А я — зайва. Зараз я зруйную їхню ідилію, зіпсую дитині день. Навіть роблю крок назад… хочеться втекти. Але знову дивлюсь на Богдана — наче востаннє — і зупиняюсь. Він мій чоловік, і він хоче познайомити мене зі своєю донькою. Вони тут для цього.

Видихаю, вирівнюю плечі й іду.

Богдан помічає мене першим, підводиться, йде назустріч. Він усміхається — але я бачу, що він теж нервує.

Я беру його за руку, черпаю в цьому сили й повертаюсь до Влади та Марії.

— Привіт.

— Владо, Маша, це Оля, моя…

— Ти татова дівчина? — питає Влада, напрочуд безпосередньо й уважно мене роздивляється.

— Так, — відповідаю тихіше, ніж хотілося б.

— Ти гарна. Правда, мамо?

— Правда, сонце, — прохолодно озивається Маша. Вона теж мене розглядає — її очі, такі самі, як у Влади, дивляться по-іншому. Не відкрито.

— У мене є для тебе подарунок, — простягаю яскравий пакет і сідаю на місце, яке для мене тримав Богдан.

Поки Влада розпаковує подарунок, до нас підходить офіціант із моїми стравами. Богдан про все подбав. Як завжди. Я усміхаюсь до нього з вдячністю — і відчуваю, як усередині трохи теплішає.

— Мамо, дивись, це фотоапарат! — радісно вигукує Влада, показуючи рожеву дитячу камеру. Я полегшено зітхаю — здається, з подарунком вгадала.

— У нього є моментальний друк — ти одразу отримаєш фото.

— Круто. Дякую! — Влада сяє. — Підемо знову до кіз! Хочу їх сфотографувати.

— Після обіду — на страусину ферму, — каже Богдан.

— А їх годувати можна?

— Не думаю, кнопочка. Але фотографувати точно.

— Клас. Дякую, Оля, за подарунок.

У грудях — легка повітряна кулька. Невже Влада мене приймає?

Ми обідаємо, ділимося враженнями. Не щодня ж куштуєш омлет зі страусового яйця або смажених равликів. Влада швидко доїдає і мчить на майданчик. За кілька хвилин гукає тата — той іде її гойдати. Ми з Машею залишаємося вдвох.

Тиша — гнітюча. Я роблю вигляд, що зосереджена на каві.

— Ти змінилася, — озивається вона, наче ми давні знайомі. — Пам’ятаю, бачила тебе в травні, і не могла зрозуміти, що він у тобі знайшов… тепер бачу. Ми схожі.

Хочеться відповісти щось різке, але вчасно стримуюсь — вона ж мати Влади.

— У нас схожий типаж — колір волосся, статура. Але не більше, — кажу рівним тоном.