✦21✦

БОГДАН

Останні дні вересня не тішать теплом. Хоча це чудовий привід розпалити вогонь у каміні, налити щось міцне й зануритися в роздуми під тріск гілочок і шишок. До речі, треба не забути замовити ще дров — зимових запасів майже не залишилось.

Спершу ми з Владою запалювали камін заради розваги. Смажили зефір, як у фільмах. Донька була в захваті, а я — щасливий, що можу подарувати їй такі моменти. З появою Олі вогонь став тлом наших романтичних вечорів. А в дні, як сьогодні — філософських.

Оля знову у відрядженні. Уже втретє за місяць. Може, я й перебільшую, але всі поїздки якось припадають на вихідні. Ніби вона уникає зустрічей із Владою. Це ображає. І гнітить. Влада — невід’ємна частина мого життя. Та, здається, моя жінка не готова її прийняти. Так не має бути.

У всьому іншому — побут, розмови, секс, відпочинок — між нами панує розуміння й гармонія. Мабуть, це завдяки тому, що кожен із нас уже обпікся й не хоче повторення старих помилок.

Цей місяць переконав мене: нам добре разом. Поруч з Олею я почуваюся спокійно — й водночас пристрасно. Дорога додому здається надто довгою. Іноді навіть жалкую, що оселився так далеко. Але є в цьому й плюс: маю час залишити роботу позаду й повертатися додому до коханої жінки просто як чоловік.

«Кохана жінка»... Ми більше не говорили вголос про почуття після травня. Тоді, після розриву, щось у мені зламалося. Тепер я розумію, що те розставання було потрібне. Але... мені страшно. Страшно знову сказати, що кохаю, й почути у відповідь тишу. Побачити переляк у її очах. Страшно, що вона знову втече. І її відрядження теж сприймаю як втечу — від мене.

Наливаю другу склянку коньяку. Одним ковтком — поки рідина ще прохолодна. Пекуча хвиля мчить униз, забираючи із собою трохи страху й гіркоти.

Оля, як і я, не називає своїх почуттів. Але піклується. Вислуховує мене, навіть коли я мимоволі тягну додому найстрашніші історії з другої роботи. Вона вливається в моє життя у власному темпі, впускає мене у своє. Чому мені цього недостатньо? Чи я просто егоїст?

Я навіть мовчу про її сина. Хоча маю думки. Ідеї. Плани. Але боюсь: налякати, образити... або побачити байдужість.

Тишу порушує мелодія вхідного виклику. Оля. Усміхаюсь і приймаю відеодзвінок.

— Привіт, — її голос тихий.
— Привіт. Втомилася?
— Трохи, — посміхається. — Але рада, що цього разу застала тебе не сонним. Ти ж у вітальні?
— Так, — трохи ніяковію. — А ти вже в ліжку? Дзвониш побажати добраніч?

Під час поїздок ми переписуємось чи телефонуємо кілька разів на день.

— Не зовсім, — у її голосі грайливі нотки. — Я скучила... за дечим.

Невже? Першої поїздки ми пробували секс по телефону. Але вона соромилась, мені бракувало її дотику. Швидко зійшло нанівець.

— І за чим же саме? — відкладаю склянку, вмощуюсь зручніше.

Оля віддаляє телефон і спускає бретельку нічної сорочки. Повільно, грайливо, наче навмисно дражнячи. З-під тканини оголюється її біла шкіра, округлі груди, вже набухлий сосок. Несвідомо обливаю губи. Вона знає, що найбільше я люблю цілувати її саме там.

— За поцілунками, — чую її звабливий голос, а очі не можуть відірватися від її пальців, які граються з соском. Коли вона різко себе щипає, стогін пробігає по шкірі, як струм.

— За чим ще ти скучила, люба? — питаю хрипло.

Камера рухається до її шиї. Пальчики малюють знайомі візерунки. На шиї бачу гусячу шкіру. Подих збивається.

— За твоїми дотиками.

Розстібаю ширінку. Вже не можу стриматись.

— Тільки за цим? Чи є ще щось?

— Багато за чим, — шепоче вона, водячи камерою все нижче. — За поцілунками тут… дотиками ось тут… а найбільше — за відчуттям тебе тут.

Камера зупиняється між її стегон.

— Попести себе, кохана, — слова самі вириваються з вуст. Вона не реагує на «кохана», просто підкорюється. Починає пестити себе. А я вже тримаю себе в долоні, рухаюся в такт з нею.

— Засунь пальчик… ось так. Уяви, що це я. Мої руки, мої пальці в тобі. Я дивлюсь на тебе… ти неймовірна, чудова…

Оля грається з клітором, а я стискаю себе дедалі сильніше. Уявляю її тепло, її волосся на подушці, її запах, що давно оселився в домі. На фіналі заплющую очі — і уявляю, що це її рука пестить мене.

— Давай, кохана, я вже на межі. Кінчай зі мною…

Чую її стогін. І зриваюся. Фінішую.

— Це було… — говорить вона за кілька миттєвостей, — неймовірно.

Я беру телефон ближче.

— Так, мені сподобалось. Але щойно ти повернешся — одразу потягну тебе нагору, знай про це.

Оля сміється. Втомлена. Їй пора спати. Але вона мене випереджає:
— Тепер розкажеш, що тебе турбує?

Застає зненацька. Починаю щось бурмотіти про важкий день, не дивлюсь на екран.

— Богдане, ми поговоримо зараз, чи це чекатиме до мого приїзду? — твердо. Безапеляційно.

Я здаюсь. Ми ж домовлялись не мовчати про важливе.