✦20✦

ОЛЯ

Прокидаюся від легкого поцілунку в скроню. Повертаюся на спину — ще один, у губи.

— Я поїхав. Буду ввечері, — каже Богдан, проводячи рукою по моєму волоссю. — Зателефоную перед виїздом. А ти дзвони в будь-який час.

Його слова ще крізь вату, але від дотику на душі тепло. Муркочу щось у відповідь і знову ховаюся в подушку. Учора ми домовились, що він сам забере мої речі в Мар’яни, а ще зробить дублікат ключів для мене — щоб я могла вільно пересуватися. Але сьогодні я залишаюся тут. Удома. Тепер це буде і мій дім.

Прокидаюся ближче до дев’ятої. Голова трохи гуде. Я вже звикла до ранніх підйомів — от і наслідки від пересипу. Та вчорашній день був емоційно насиченим, тож мені був потрібен додатковий відпочинок. Принаймні я так думала.

Спускаюся вниз. П’ю воду на кухні. Виходжу на веранду. Роблю легку зарядку, уявляючи, як завтра займатимусь тут йогою на власному килимку. І не тільки завтра.

Відчуваю суміш хвилювання й передчуття. Погодитись жити разом — це майже безрозсудство. Майже як моя поїздка в Херсон на початку літа. Усміхаюся від спогадів і видихаю. Зрештою, та поїздка змінила моє життя на краще — тож, може, і ця затія не стане катастрофою.

Повертаюся на кухню, готую легкий сніданок. Каву й сніданок беру з собою на веранду. Схоже, це буде моє улюблене місце. Сидіти серед рослин — надихаюче й затишно. Шкодую, що не маю з собою планшета для роботи чи камери — хоча б, щоб зафіксувати цю красу. Роблю кілька фото на телефон. Потім — щось нове для себе: приспускаю Богданову сорочку, яку накинула зранку, й роблю селфі. Відправляю йому.

Прибираю зі столу, бешкетно усміхаюся. Чую дзвінок, підстрибом біжу до стільниці, де залишила телефон. Але дзвонить не Богдан, а подруга.

— Ну і як це розуміти? — починає тираду Мар’яна з удаваним обуренням. Вона досі іноді намагається мене повчати чи контролювати — за звичкою, хоча вже й сама розуміє, що це більше не працює. Але від старого складно відмовитися, а нове вимагає часу й наполегливості.

— Привіт, Мар, — усміхаюся. — Я тільки поснідала, не встигла тебе набрати.

— Я тебе зранку чекала, — ображено каже подруга. — Думала, ти як порядна жінка повернешся на світанку, розкажеш про свої нічні пригоди. А що натомість?

Вибухає сміхом.

— То все добре? — питає вже серйозніше.

Запевняю, що все добре, і прошу передати мої речі Богдану.

— Ти впевнена, подруго? — темп її слів пришвидшується, ніби боїться, що я її переб’ю. — Подумай. Не буде як із Льошею? Куди так поспішати? Живи в мене, а з ним зустрічайся.

Її слова мають сенс. Учорашня я, ймовірно, саме так би й зробила — стояла б на своєму. Але я сьогоднішня — хочу ризикнути.

— Мені вже не двадцять, Мар...

— Так що тепер — поспішати?

— Я не про годинник, що цокає й тисне. Навпаки. Я самодостатня. Мені є куди піти, якщо не складеться. Та і я сама вже інша.

Це правда. Коли з Льошею було важко, я терпіла. Повернутись до батьків — значить визнати, що у нас проблеми. Говорити напряму — ризикувати: він образиться або не почує, скаже «пиляєш». Тому жила за принципом «мудрої жінки»: де промовчати, де послухати, але зробити по-своєму. І це працювало. Поки були сили, власні гроші, свій ритм життя. Все посипалось, коли цього не стало.

— Тепер усе інакше, — кажу впевненіше.

— Добре, подруго. Передам твоєму чоловікові твої чемодани й ввечері — в клуб. Знову сама, — додає вже іншим тоном.

— Люблю тебе, Мар. Ти ж знаєш?

— Знаю, люба. І я тебе.

Піднімаюсь на другий поверх, застеляю ліжко, переодягаюсь у вчорашній одяг — світло-блакитний лляний костюм. Залишаю сорочку, одягаю лише шорти й топ. З відчуттям господині, або принаймні імітуючи його (бо в душі ще є мандраж і нерозуміння своєї позиції), оглядаю дім. На другому поверсі ще двоє дверей, і я не знаю, що за ними. Нервую. За першими — необжита кімната. Видихаю. Боялася, що побачу речі Марії. Вона ж могла тут зупинятись із донькою? Але її присутності не видно. Друга кімната — Влади. Стиль принцеси розчулює мене до сліз. На тумбочці — фото щасливої родини. Не відчуваю ревнощів. Швидше — нову хвилю тривоги щодо нашого знайомства. І сум — бо я не можу заглянути в кімнату свого сина.

Даю собі кілька хвилин і зачиняю двері. Зайти не наважилась. Було б недоречно — це чужа територія.

Спускаюся вниз, через веранду виходжу надвір. Мене тішить сад: молоді деревця й кущі виглядають перспективно. Уява малює їх високими й пишними. У дворі — зона барбекю, залишене місце під альтанку, зелений газон. Квітник — розквітлий, у центрі — гойдалка з козирком. В іншому куті — ще нічого. Але уява чомусь малює дитячий майданчик. Чому? Владі це навряд чи цікаво. Тут міг би бути басейн. Схоже, Богдан саме це й планує.

Повертаюся в дім. Згадую, які речі маю. Складаю два списки: що попросити в тата переслати, і що треба купити.

Я спробую побудувати з Богданом щось справжнє. Даю собі — ні, нам — цей шанс.

Коли Богдан телефонує, що впорався й їде додому, я усміхаюсь і йду готувати вечерю. Накриваю на веранді, вмикаю м’яке світло. Це наша перша спільна вечеря як пари. Хочеться романтики, тепла. Ідеальності.