✦19✦

ОЛЯ

Лежу на плечі в Богдана й рахую подихи. Наші. Вони тепер спільні — одні на двох.
Дихання повільнішає після того шаленства.
Я знала, коли сідала в авто, що буду з ним. Хотіла цього. Лише з ним я відчуваю себе такою вільною.
Не знаю, що буде далі. Але хочу залишитись. Хоч би на цю ніч.

— Пішли в душ? — каже буденно, ніби ми завжди приймали душ разом.
— Пішли.

У голові — сумбур. Повертається «хороша дівчинка» Оля, яка не знає, як спитати про важливе і чого чекати від чоловіка.
Підіймаємось на другий поверх. Перші двері — його спальня. Заходимо туди. Я ніяковію, але намагаюся не показувати цього. Уже пізно соромитись.

Його спальня чимось нагадує мою стару — в тій квартирі, де я колись жила. Світло-коричневі меблі, світлі фіранки в тон покривалу. Спершу гублюсь: ніби ця кімната — вже моя. Все ніби створене за моїм смаком. Я це вигадала, так? Просто збіг. Але мені тут добре. З перших хвилин — наче повернулась додому.

Повільно знімаю сукню. Потім білизну. Ми ж ідемо в душ.
Богдан теж роздягається. Його погляд усе ще збуджений — зіниці розширені, пальці напружені. Я не можу відірвати від нього очей — мов загіпнотизована.

Він підходить. Його руки ковзають по моїх плечах, вилицях, грудях, боках, животі. Я завмираю — і від збудження, і від зачарування.
— Богдане, а що буде з нами далі?
Це я сказала? Вголос? Зажмурюю очі. Соромно.

— Пішли в душ. Я митиму тебе й розповідатиму, як бачу наше майбутнє, — усміхається.
— Треба буде купити нам халати… Хоча мені так більше подобається. Але ж у вихідні приїде Владка, — додає спокійно.

А я — в розпачі. Сьогодні був надто важкий день: конфлікт з Арсеном, сповідь у ресторані, близькість з Богданом. Це надто багато. Як на один день.

Богдан підхоплює мене на руки. Обіймаю його, міцно, інстинктивно. Він несе мене у ванну. Тепло кімнати змінюється на прохолоду ванної. Заходимо разом у душову кабіну. Вода ллється, створюючи контраст між жаром тіл і прохолодними краплями.

Стаю на ноги. Мене хилитає, тож чіпляюся за його плечі. Богдан цілує мене в маківку й обережно повертає до себе спиною. Намилює вологе волосся.
— Я хочу того ж, що і в травні, — його руки ковзають моїм тілом, а голос звучить чітко й упевнено.
— Завтра перевеземо твої речі від Мар’яни сюди. Ти познайомишся з Владою і Машею. У нас з нею така домовленість: коли хтось знайомить дитину з партнером — обидва батьки присутні. Так безпечніше для всіх, — додає, трохи замислено.

Мене не лякає його впевненість. Навпаки — хочеться ще більше бути в його руках.

— Олю, я бачу в тобі свою жінку, —голос м’який. — А ти… ким бачиш мене?

Я не знаю, що сказати. Я просто хотіла, щоб він був поруч. Хотіла повернути травень. А те, що він пропонує зараз… здається стабільним до болю. Майже небезпечним..

Повертаюся до нього. Його очі шукають щось у моєму погляді. Він чекає.
Я вимикаю воду. Провожу долонею по його обличчю, витираючи краплі. Цілую — ніжно, трепетно.
— Я хочу бути поруч з тобою. І водночас… боюсь знову втратити себе. Богдане, я не вмію бути собою і люблячою жінкою одночасно. Мені страшно.
Заспокой мене. Скажи щось. Те, що допоможе.

Мої очі благають, але він мовчить. І я розумію: цей вибір — мій.

Холодно. Ми обоє мокрі, і навіть літо не рятує.
— Я більше не хочу боятись… — кажу тихо. — Зі мною буде важко.
Це шанс для нього — відступити. А, може, для мене — втекти.

Богдан мовчки бере рушник і витирає мене. Потім дає інший — сухий. Я роблю те саме для нього. Він дивиться на мене — не зводить очей.
— Якщо ти залишишся — ми вчитимемось разом, Олю, — каже тихо, але твердо.

Його слова розривають тишу. Я підводжу погляд і зустрічаюся з його.
— То ти залишишся?
— Залишусь.

Він бере мене за руку і веде до спальні. Від сьогодні — це наша кімната.
Усередині — клубок думок і почуттів.

Я вперше за п’ять років житиму з чоловіком? Як ми організуємо побут? А якщо зарано? Може, краще зустрічатись на нейтральній території? А якщо я не сподобаюсь його доньці? А якщо це вона мені не сподобається?

Я приїхала в Київ без плану. Мені подобалось моє життя перекоти-поля. А тепер — я знову обираю близькість. Наче заходжу в клітку. Гарну… але все ж клітку.

Серце шалено б’ється…

— Олю, все буде добре. От побачиш.
Це сказав Богдан? Чи я сама собі?

У кімнаті ще пахне шампунем, його шкірою, моїм страхом. Я не знаю, що буде завтра. Але сьогодні — я тут.