✦18✦

БОГДАН

На виході з ресторану нас зустрічають сутінки, що вже спустились на місто.
Допомагаю Олі сісти в недалеко припарковану машину і сам пірнаю за кермо. У салоні ще зберігається тепло серпневого дня — сонце залишило по собі затишний слід.
Єдиний недолік мого дому — розташування за містом — сьогодні став перевагою. В мене є час. Час прийняти рішення.

У стосунках кожної пари бувають моменти, коли все змінюється. Буває й не один раз. За ці півтори години я мушу зрозуміти, чого хочу. І на що готовий заради цього.

Крадькома поглядаю на Олю — вона мовчить, заглиблена у свої думки. Але тіло розслаблене. Воно ніколи не бреше. Вона тут. Зі мною. Вона обрала мене.
Вмикаю музику — ліричне, спокійне. Те, що рятує мене після важких днів.

Машина пливе крізь вечірнє місто. Галас стихає, вогні тануть за вікном, дорога стає вужчою, темнішою, ніби веде до чогось сакрального.
Коли вдалині з’являються обриси будинку — я вже знаю, що робитиму.

— Ось і мій дім, — кажу, відчуваючи, як піднімається хвиля гордості. Навіть купівля квартири для родини колись не тішила так.
Оля посміхається, мовчки. Світла на вулиці замало, щоб оцінити будівлю, але й не потрібно — вона відчуває.

Заходимо всередину. Вона не перша, кому я його показую. Маша оглядала байдуже, мама захоплювалася по відеозв’язку, брат просто відмахнувся, назвав це нерозумною інвестицією.
Оля — не перша. Але її думка мені не просто важлива — вона може змінити все.

— Тут тепло, — каже. Потім знічується, додає: — Я не про температуру, а про відчуття.
— Завдяки Владі, — усміхаюся. Мені приємно, що вона це помітила.

— Ходімо, покажу зимовий сад. Думаю, тобі сподобається.

Беру її за руку й веду нагору — до кімнати, залитої зеленню. Горщики, фактурні листки, плетені крісла, скатертина, яку обрала донька. Вона схожа на ту, що сподобалась Олі в ботанічному саду. Я пам’ятаю.

— Тут… приголомшливо, — каже вона. Торкається рослин, вбирає поглядом кольори, текстури.

— Вдень ще гарніше. Завтра побачиш, — говорю, і в моєму голосі — впевненість. Я вже все для себе вирішив.
— Побачу, — відповідає, дивлячись мені просто в очі. Її "так" звучить тихо, але не потребує уточнень.

— Може, вина? Або щось повечеряємо?
— Спочатку вечеря. Я весь день нічого не їла, — сміється, червоніє, відводить очі.

А я починаю тліти. Повільно. Але безповоротно.

Ми готуємо разом. Я смажу м’ясо, вона ріже салат. Говоримо про дрібниці — про їжу, про смаки. Потім — про її подорожі, історії, які вона записувала. Я розповідаю про літо з Владкою і про нову роботу, яку досі не афішую в агенції.
Час розчиняється в розмові. І в ній самій.

Переходимо до вітальні. Я розпалюю камін — байдуже, що надворі серпень.
Повітря повільно розжарюється. Чи, може, це не повітря?

Ми затихаємо. Погляди вже не ховаються. Тягнуся до неї — вона назустріч. Ми зустрічаємось на півдорозі.
Цей поцілунок — не перший, але наче головний. У ньому — усе. Притягнення. Відчай. Згода.

Відпускаю контроль. Віддаюсь їй. Її руки в моєму волоссі, вона сідає на мене, не ховаючись, не соромлячись. Жива. Гаряча. Справжня.

Цілую шию, розстібаю ґудзики. Її груди переді мною — теплі, пульсуючі. Вона штовхається стегнами, і я знемагаю.
Її руки торкаються мене впевнено. Розстібає ремінь. Я підіймаюсь, спускаю штани. Її сукня вже зсунулася, відкривши стегна.

Торкання. Пальці знаходять вологу. Її тіло говорить мені: «так». Вона стогне, і я цілую її знову. Шию. Ключицю. Внутрішню частину руки.

Її рука гладить мій член. Я допомагаю їй сісти на мене. Повільний рух. Один. Другий. Вгору й вниз. Кожен раз — глибше.
Мить єднання. Погляд в погляд. Я зникаю в ній.

Вона відкидається назад. Тримаю її спину, нахиляюсь і цілую її груди. Засмоктую, відчуваю, як вона тремтить.
Вона рухається, я допомагаю їй. Темп росте. Ми обоє вже не контролюємо ні тіла, ні звуків. Її стогін зливається з моїм риком.
Вона здригається і зойкає. Я притискаю її до себе і кінчаю. Разом з нею.

Обіймаю. Вона дихає важко, щокою на моїх грудях. Її руки не відпускають. І я не відпущу.
Не цього разу.

Полум’я в каміні догорає.
Я тримаю в руках жінку, яку щойно пізнав до кінця — і водночас, наче вперше.

Шепочу біля її скроні:
— Ти залишишся зі мною?

Вона не вагається:
— Так.

І в цьому «так» — усе.
Наче двері у світ, до якого я нарешті маю право ввійти.