✦17✦

БОГДАН

Розчарування — це моя розплата за зайві очікування, за власні пояснення, якими прикривав неточності й прогалини. Хотів її розгадати, зрозуміти. А коли не зміг — придумав свою версію. Бачив перед собою жертву сімейного аб’юзу. Думав, моя інтуїція, професійний досвід не підведуть. На жаль, цього разу — ні.

Ми сидимо у затишному ресторані. Їжа холоне — ні я, ні вона не торкнулись до тарілок. Вечеря була приводом: для мене — аби побути з нею довше, для неї — щоб розповісти про огидну правду.

Не можу дивитись на неї. В голові на повторі її слова: «кинула дитину», «підписала відмову», «бачу його тільки на фото», «з чоловіком не спілкуюсь».

Як вона могла?

Не стримуюсь — піднімаю погляд. Її очі — навпроти. У них — біль і непролиті сльози. Не можу цього витримати.

Уявляю свою Владу маленькою, в лікарні, а мене — немає поруч.

— Як ти могла піти? Лишити його? — говорю в простір, бо дивитись на ту, яку досі вважав янголом, несила.

— Думала… він прогнав мене… чоловік… і всі в лікарні ставились, як до монстра. Я вийшла на хвилину перевести подих… а потім… не знаю як — вже була в автобусі… потім приїхала Мар… далі все — як у тумані…

Вона намагається пояснити. Але як це можна пояснити?

Стискаю руки в кулаки. Щелепи зводить від напруги. Стримуюсь з останніх сил.

— Коли прийшла до тями — Льоша вже не відповідав на дзвінки. Приїхала в лікарню — їх виписали. Додому — нікого. Вони були в свекрухи. Вона не пустила мене навіть на поріг… І я… я пішла…

Оля вирівнює спину, змінюється її голос. Я дивився саме на неї, тож помітив той момент, коли вона намацала внутрішню опору. А я розщепився на дві половини: одна — засуджує, інша — співчуває. І саме ця друга мене зараз бісить найбільше.

— Я була небезпечною для сина. І не в тому стані, щоб за нього боротись, — вона карбує слова. Бачить перед собою не мене — суд присяжних. — Одна. Без підтримки, без житла, без заробітку. Звинувачена й засуджена.

Її погляд більше не благальний. Холодний. Поза — закрита, підборіддя — з викликом.

Навколишній простір зникає: не бачу інших столиків, не чую музики, не відчуваю запаху страв. Тільки вона. Її холод. Її тиша.

— Думаєш, я не прокручувала в голові, що могла зробити тоді інакше? — криво всміхається. — Сотні, тисячі разів. Думаєш, я колись повірила б, що здатна залишити власну дитину? Ніколи. Олег був усім для мене. Але…

Знову ховає очі. Голос знижується.

— В якийсь момент емоції просто вимкнулись. Не було ні горя, ні злості, навіть сум не відчувався гостро. І я… я відчула полегшення. Просто… стало легко. Я функціонувала, але не відчувала. Це траплялось дедалі частіше. Тиша тривала довше, але й відкат був глибшим. Я втратила контроль над собою. Все закінчилось… коли я… його… штовхнула.

Останнє слово вона ледве вимовляє. Мені боляче це чути.

Пригадую схожі історії з практики — батьки в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння калічили дітей, а потім намагались їх повернути, запевняли: «Це не я, це хвороба». Оля теж переконана, що винна не вона, а її стан.

І я не хочу їй співчувати… не хочу… але вже не можу.

Алкоголь, наркотики — це вибір. Слабкість, яку собі дозволяють, щоб виправдати життєві провали. А ментальна хвороба — це теж вибір?

Вона ж могла звернутись по допомогу. Поговорити з чоловіком, пояснити свій стан. Не доводити все до цього. Могла ж?

Чи ні?

Як мені визначити ступінь її провини?

Тру перенісся. Зважую рішення. Аж поки не зупиняюсь. Чи я їй суддя?

Повертаються звуки — гомін за столами, дзвін посуду, запах охололих страв. Бачу краєм ока, як хтось святкує, інші — на побаченні. У кутку — самотня жінка з келихом вина. Знову дивлюсь на Олю. Вона дихає уривчасто, ще занурена в минуле.

Чи я їй суддя?

Хто їй суддя?

Повз нас проходить офіціант. Хтось гучно ставить склянку на стіл. Поглядаю на нас збоку: чоловік і жінка, застиглі в часі.

Я — той, кому вона відкрилась. Без прохань, без очікувань.

Вона — та, про яку мріяв, хоча майже не знав. Тепер знаю. І цей шматок правди — не руйнує, а завершує картину. Без моїх фантазій. Без домислів.

Переді мною жива жінка. Така ж гарна й витончена. Сумна й загублена, хоча ще годину тому була сильною та зухвалою. Вона смілива. І чесна. Бо ніколи не брехала.

Я беру її за руку. Вона здригається, наче від удару. Але не відсмикує. Чекаю. Хай зрозуміє: цей дотик — не осуд, а підтримка.

— Я не уявляю, що ти пережила. Не маю уявлення, як ти справляєшся з цим зараз. Але я поруч. І мій дім чекатиме на тебе. Тобі не доведеться блукати в лісі, — повертаю їй її жарт, тепер розуміючи весь сенс.

— Дякую, — тихо видихає. Але не піднімає очей. Їй треба час повернутись з минулого до тепер.

— Що ти плануєш робити з сином? Залишиш все як є? Що він знає про тебе?