✦16✦

ОЛЯ

Я заходжу в кабінет Богдана слідом за ним. Усередині ще тремтить — від сутички з босом і напруги перед цією зустріччю.

Сідаю в запропоноване крісло. Видихаю. Богдан просить секретаря принести нам каву. А я тим часом безсоромно розглядаю його, поки він не дивиться на мене.

Він завжди був таким привабливим?

Мені подобалося бути поруч із ним. Він тягнув до себе, як щось тепле, надійне. Але тепер я бачу більше. Відчуваю більше. В ньому щось змінилось. Та сама стриманість, але за нею — глибина, якої раніше не помічала. Він уже не просто добрий чоловік. Він — той, хто здатен звести з розуму самою лише присутністю. Поглядом.

Згадую нашу ніч. Ніжність. Пристрасть. У мені прокидаються забуті відчуття. Я ніяковію, зводжу ноги разом.

Сподіваюся, він не помітить. А може, хочу, щоб помітив? Щоб дивився, як тоді. Бачив тільки мене. Хотів тільки мене.

Ця думка отямлює. Відчувається по-дитячому наївною, примхливою. І нагадує, що це — неможливо. Правда ж?

Коли він дізнається про моє минуле — а дізнається — не захоче бути зі мною.

Для Богдана сім’я — понад усе. А я… Я не з тих, хто вміє зберігати родини.

Це визнання чомусь звільняє. І я можу легко посміхнутись Богдану. Подякувати за каву. Порадіти, що він досі пам’ятає, як я її люблю. І перейти до справ.

— Пан Чорний не розуміє, що блог — це для мене не про амбіції. Це місія. Це… сенс, — чую, як мій голос звучить надто гучно, пафосно.

— Пробач, — зменшую темп. — Хотіла сказати, що цей контракт не аж настільки важливий.

— Не вірю, — спокійно відповідає Богдан, обходить стіл і сідає ближче до мене, на край. — Інакше тебе тут би не було. Олю, скажи чесно, чого ти хочеш від «Profyстайлу». Це залишиться між нами.

Йому легко довіритись.

Вдихаю глибше. Ловлю його погляд. І відкриваю душу:

— Мені здається, досвід і зв’язки «Profyстайлу» допомогли б моєму каналу звучати голосніше.

І вже не так спокійно, а з жаром додаю:

— Фото, відео з місця подій більше не чіпляють. Як би жорстоко це не звучало — люди звикли до щоденних трагедій. Для тих, хто не стикався з війною особисто, все це — як фільм, який можна вимкнути. Замало розвитку. Нудно…

Посуваюся ближче. Схиляюсь до нього. Ділюсь наболілим:

— А в моєму блозі — історії людей. Особисті, справжні. Вони торкають. Після них уже не вдасться просто відмахнутись. І я вірю: якби їх побачило більше людей…

Богдане, я маю дику мрію — IDFA.

Завмираю. Здається, я вперше так багато говорила. І так емоційно. Богдан ледь встигає за мною.

— Що це?

— Найвпливовіший фестиваль документального кіно у світі, — кажу майже пошепки.

— Саме тому я погодилась на співпрацю. Сама не потягну. Заради цієї мрії, можливо, навіть погодилась би на колаборації, вигідні Арсену. Але якщо можна — хотіла б цього уникнути.

Богдан слухає. Не перебиває. Ловить мій ритм. Пропонує рішення, яке влаштує і мене, і боса. Я відчуваю себе за його надійним плечем. Вірю.

Працюємо разом понад дві години. Складаємо чорновий договір, який він покаже Арсену. Сидимо пліч-о-пліч. Занадто близько. Випадкові доторки — руками, плечима, ногами — ніби пробігає струм.

Коли все готово — не хочемо прощатись. Я відчуваю це. Бачу в його очах. Між нами вібрує.

— Повечеряємо? — пропонує він тихо. Його подих лоскоче шкіру.

— Залюбки, — усміхаюсь.

Я в приємному передчутті. Ніби не було трьох місяців мовчання, ревнощів до його колишньої, непорозуміння в ботанічному саду. Ми продовжимо те, що почалось на нашому побаченні на даху?

— Не злякаєшся, якщо поїдемо за місто? Хочу показати тобі свій дім.

Я хочу. Як ніколи. Хочу стати частиною його життя. Показати, що не боюся майбутнього.

Все це літо я думала про нього. Хотіла написати. Не знала, чи маю право. І зараз ця пропозиція — доказ, що він теж думав про мене.

Але…

— Богдане, я більше не хочу секретів. Але коли дізнаєшся мою історію — можеш не захотіти мене бачити. І тоді краще, щоб я могла сама доїхати додому й не загубилася в лісі.

Нервую. Ховаю страх за іронією.

— Тоді ресторан? — він не тисне. Просто приймає мій страх. І залишає вибір за мною.

Киваю.

Повертається та стара я — налякана, з вантажем провини.

Хочу звільнитися від неї. Навіть ціною цього погляду навпроти.

Навряд він знову подивиться на мене так. Але якщо це ціна правди — я готова її заплатити.