✦14✦

ОЛЯ

Менше ніж чотири місяці тому я стояла в коридорі «Profyстайлу», дивилась на колишню дружину Богдана — Марію — й заздрила їй. Тоді в мені вирувала ціла гама почуттів, але саме заздрість я пам’ятаю яскраво.
Заздрість — не завжди погане відчуття. Вона підсвічує те, чого бракує, чого насправді хочеться, попри все. І якщо не тонути в злості, а діяти бодай якось — вона може стати рушійною силою.
Той день став початком мого шляху. А я, розчавлена, навіть цього не помітила.

Сьогодні я тут — у конференц-залі «Profyстайлу». Слухаю про важливість і перспективність мого каналу — і не можу повірити. Те, що задумувалося як спосіб донести правду, дати можливість виговоритися іншим (бо я як ніхто знаю, як важливо не замовчувати свої проблеми), — усе це стало мрією. Мрією, яка здійснилася.

— Ми продовжимо лінію, яку обрала Оля, — виступає Мар’яна, мій новий продюсер. — Історії українців: їхній біль і трагедії, але також мужність, сила жити далі, надія на майбутнє, віра в перемогу. Оля вже має широку авдиторію і в Україні, і за кордоном. Тому розширення можливе завдяки колаборації з іншими ютуб-каналами. Я вже підготувала список із суміжною, але не тотожною тематикою: військові експерти, волонтери, психологи, реабілітологи, представники правозахисних організацій.

На слайдах змінюються обкладинки відомих ютуб-каналів. А я раптом відчуваю тривогу. Все виглядає надто серйозно. Наче мою маленьку дитину зараховують до престижного коледжу, і я боюся, що це навантаження забере в неї дитинство.
Ловлю погляд Мар’яни. Дивлюся тривожно, з проханням, але чого саме я хочу попросити — не знаю.

— Звісно, ми залишимо акцент на історіях людей, — спокійно додає вона. — Тим паче, що в Олі вже є список охочих поділитися власною історією. А колаборації будемо використовувати рідко — тільки для розгону авдиторії. Додатково я підготую список закордонних ютуберів або лідерів думок з інших популярних мереж.

Заспокоююся. Але ненадовго.

— Ютуб — це, звісно, добре, але нам потрібно щось ближче до пересічного глядача, — втручається Арсен. — Інстаграм, тікток, телеграм, твітер. І більше особистого контенту. До речі, що стосовно реклами?

Напруга розходиться тілом. Мої кордони, які зараз перевіряють і розширюють, подають сигнал тривоги.

— Ні.

— Що — ні? — здивовано перепитує пан Чорний і вперше дивиться на мене. До цього я для нього була просто об’єктом у кімнаті.

— Мене не цікавить реклама, — говорю твердо. — Я розумію, що ви вкладаєтесь у мій проєкт і хочете заробити. Але я не уявляю, яку рекламу можна вмістити в мій канал. Між історіями про зґвалтування — таблетки екстреної контрацепції певної марки? Або одяг, у якому зручно сидіти в укритті? Валіза, у яку поміститься найважливіше? Готель чи SPA-центр для релаксу після чергової кризи?

Випускаю роздратування — і не стримую розчарування. Як би сильно я не хотіла займатись блогерством на професійному рівні, я не можу зрадити ту мету, ту місію, яка й поклала мені в руки камеру. Надихнула. Надала сенсу.

— Саме тому я й не хотіла приходити сьогодні, — підсумовую вже стримано.

— Олю, чому так критично? Ви ж працювали у нас, — єлейним тоном озивається мій бос. Чи вже колишній? Невже мене звільнять з основної роботи через цю відмову?

— Ми працюємо з різними проєктами. І соціальні для нас не менш важливі, ніж комерційні.

Ще б пак. Я вела сторінки депутатів та «громадських організацій», що готувались до виборів. Такі проєкти не приносять прибутку напряму, але в перспективі — золота жила. І в це мене хочуть втягнути?
А з іншого боку — я ж можу захистити свій канал. Вірно?

— Я підпишу тільки той контракт, де буде чітко вказано: я маю право відмовитися від будь-якої небажаної колаборації чи згадки. Тільки я обиратиму теми, — карбую слова і дивлюсь прямо в очі Арсену. Зараз я — левиця, що захищає свою дитину.

— Звісно, я дослухатимусь до порад продюсера, — додаю, аби не підставити Мар’яну, — але остаточне рішення завжди за мною.

Ну що, пане Чорний? Чи потрібна вам така морока? Такі «непередбачувані інвестиції»?

Арсен дивиться уважно. Наче шукає проріху в броні. Чекає, коли я здригнуся, опущу погляд, зраджу свій намір. Йому не віриться, що я й справді готова відмовитися — і від проєкту, і від його «щедрої» пропозиції, якщо мої умови не врахують.

— Добре, — зрештою каже.

Невже? Невже мій канал дійсно настільки перспективний, що він згоден на такий ризик?

Я забуваю, як дихати. Приголомшена.

Арсен набирає когось на мобільному:

— Богдане, зайди, будь ласка. Потрібна твоя допомога, — не відриває від мене погляду, поки вимовляє це ім’я.

Я ковтаю ком у горлі й намагаюся згадати, як дихати. Невже Арсен знає про нашу з Богданом інтрижку — і хоче використати це проти мене?

Програю в дивоглядки з босом. Тягнуся до пляшки з водою. Прокашлююсь.

Зараз мене хвилює зовсім інше: я вперше за майже три місяці побачу Богдана.
Я хочу його побачити.
І боюся… що в його очах уже не буде тих почуттів, які зароджувались між нами навесні.