✦13✦

БОГДАН

Літо добігало кінця. Попри все, це було найкраще літо за багато років.
Канікули Влади ми провели в новому домі: облаштовували його, висаджували дерева, рибалили на світанку, купалися.
Отримавши рекомендації від ландшафтного дизайнера, я вирішив робити все сам із донькою. Можливо, вийшло не так гарно й правильно, але емоції та пам’ять про спільно висаджений сад були того варті. Влада захопилася садівництвом. Замість балету. Інші гуртки залишила. Хоч плавала вже добре, бажання брати участь у змаганнях у неї не виникало.

За ці кілька місяців дім наповнився нашими дрібничками й ритуалами і вже не був необжитим чи холостяцьким. Маленькі сувеніри у вітальні – вибрані донькою, зимовий сад з кольоровими горщиками з різними рослинами.

Я вже сумую, думаючи про вересень. Влада приїжджатиме лише раз на місяць. Якщо в Маші не буде відряджень. З колишньою дружиною у нас нарешті теплі партнерські стосунки з чіткими кордонами й правилами. Вона занурилася у світ блогінгу, не забуваючи про доньку. Марія розквітла і водночас заспокоїлася. Реалізація важлива для жінки. Шкода, що я зрозумів це запізно.

Знову відчуваю порожнечу. Моя власна реалізація ніби на паузі. А може, й під жирною крапкою.

Я вже звик до роботи в «Profyстайлі»: ритм і рутина, чіткий графік, приятельські стосунки з Арсеном. У моєму житті з'явилося місце для чогось окрім роботи. Але ніщо не може заповнити внутрішню порожнечу. І мені соромно це визнавати, але навіть батьківство її не заповнює.

Почуваюся за бортом суспільного життя. Особливо коли бачу чоловіків і жінок у військовій формі. А чим займаюсь я?
Можливо, у мирний час я б не так гостро відчував свою не причетність. Адже робота юриста у піар-агенції — нормальна справа, і я нарешті став тим батьком, яким завжди хотів бути: спільні заняття з дочкою, можливість планувати, виконувати обіцянки, бути поруч. Але чому мені все одно так порожньо? І чому меланхолія все частіше мене накриває? Особливо, коли Влада у мами, а я проводжу вечори сам у великому порожньому домі.

Від думок мене відволікає мелодія дзвінка. Дивлюся на екран і дивуюся — мій одногрупник, з яким ми вже кілька років не спілкувалися.

— Привіт, Андрію. Радий тебе чути.

Та моя посмішка швидко зникає. Зараз такий час, що старі знайомі рідко телефонують просто так.

— У тебе щось сталося?
— Привіт, Богдане, — чую спокійний голос давнього товариша. — У мене все добре. Я зараз у Києві. Хотів би зустрітись. Маєш час на обідню перерву?
— Звісно.

Видихаю з полегшенням. Домовляємось про зустріч.
Я і раніше не був надто комунікабельним, але за останні місяці моє коло спілкування значно звузилося. Тож я радію нагоді поспілкуватися з колегою й давнім другом.

Початок зустрічі приємний. Обмінюємося новинами, показуємо фотографії своїх дітей. Раніше мені це здавалося дивним, тепер не розумію, чому. Хочеться говорити про доньку — у розумних межах, звісно.

— Де зараз працюєш? Чув, що ти пішов від Вергуна.
— Так, пішов. Тепер працюю юристом у піар-агенції, — трохи соромлюся, коли це кажу.
— А я не вірив, коли почув. А як же правозахисна діяльність? Чи тепер блогерів у суді відстоюєш? Що там у вас — несвіжий салат? Прострочена косметика на демонстрацію?

— Не блазнюй, — зупиняю потік сарказму. Колись і я так говорив, коли не знав цієї кухні зсередини.

— Я працюю з різними позовами. З дозволами на волонтерську діяльність. Із шахрайствами. Найбільше — з договорами. Робота не така насичена, як колись. Але я вже звик.

— І не хотів би більшого?

Починаю дратуватися. До чого ці розмови?

— Вибач. Я перегнув, — Андрій тре перенісся й продовжує: — Я шукаю толкового юриста для однієї справи. Важкої справи. Треба команда.
— Що за справа?
— Повернення викрадених Росією дітей з окупованих територій.

Я дивлюся на Андрія іншими очима. Взятися за таку справу — велика відповідальність.

— Виявилося, що звернень дуже багато. Це не поодинокі випадки. Бодю, вони вивозять наших дітей тисячами. Під виглядом евакуації, відбирають у батьків чи опікунів, перероблюють документи, накачують пропагандою, а потім вивозять до Росії.

Його голос зривається, хрипить, наче йому бракує повітря.

— Я всяке бачив за роки роботи, але це… Безсилля. І крапля надії для батьків, які втратили своїх дітей.

Те, що говорить Андрій, мені відгукується. Я сам пережив щось подібне, коли Маша відвезла Владу в Пітер. Та чи впораюся я? Чи не занурюся в це надто глибоко й не втрачу себе й доньку знову? Цього я боюсь найбільше.
І водночас, можливо, це саме те, що мені потрібно? Те, що врятує від порожнечі всередині.

Беру кілька днів на роздуми. Це важливе рішення, і його треба добре зважити.
Так і роблю.

А через кілька днів до мене заходить Арсен і приголомшує зовсім іншою новиною.

— Привіт. Потрібен новий контракт.
— Знайшов нову зірку? — піджартовую з приятеля й водночас боса.
— Не те слово. Це прикольна історія. Слухай.

І хоча мені не дуже цікаво, Арсен — за нашою вже усталеною традицією — сідає навпроти й ділиться.