✦12✦

ОЛЯ

Місто живе своїм звичним життям. Пристосувалося. Адаптувалося. Знайшло рішення й живе.
І я разом із ним.

Мої відео набирають популярності не тільки за кордоном, а й в Україні. Особливо останні — з історіями людей, які вчаться жити наново після того, що пережили. Саме простір, який я можу дати цим людям, а не вподобайки чи коментарі, мотивує мене найбільше.
Дивним чином із кожним знятим відео, з кожною історією, яку я чую й згодом монтую, я ніби теж очищаюся.

Сьогодні я нарешті стою біля маминої могили.
Виявилося, що того дня я проходила повз кілька разів, але не помітила її за бузковим кущем, що розрісся за ці роки.
Мені соромно. Але, можливо, це й на краще. Тоді я б стояла тут одна. А сьогодні я з татом.

Напевно, біля могили прийнято говорити до покійного, звертатись до нього. Але я не можу.
Так хотіла сюди прийти, а зараз... не відчуваю тут мами.
Знаю, тут поховане її тіло. Ось її фото на надгробку. Але... мама не тут.
Вона залишилася на своїй кухні — у вигляді сонячних зайчиків, що пробиваються крізь щільні фіранки, які вона так любила, і скачуть по стінах і поверхнях.
Вона — у рецептах і віршах, які так старанно виводила у своїх блокнотах.
Вона — у тих дорогах, якими водила мене в садочок, на майданчик, до школи.
У кущах бузку, які садила перед домом.
У прикрасах, які мені залишилися.

Одна з них — нитка коралів — зараз на мені. Вона випадково вислизнула з-під блузки, і тато її помітив.

— Мамині коралі, — задумливо промовляє він.
— Ти ж не проти? — нервуюсь. Я не хочу зіпсувати той хиткий мир і порозуміння між нами.
— Звісно, ні. Просто цікаво. Адже вона мала подарувати їх тобі саме після народження Олежика. Вже підготувала.

Тато відвертається й дивиться на мамине фото.
— Ці коралі ще моїй бабі належали. Дід подарував їх після народження первістка. Вона передала їх невістці — моїй мамі — коли народився я. А мама — Віці після твого народження. Отака сімейна традиція.

Торкаюся намистин. Вони теплі. Наповнені силою мого жіночого роду.
І водночас я розумію: я не маю на них права.
І хай хочеться плакати — на це я теж не маю права.
Несвідомо тягнуся, щоб зняти коралі. Мене зупиняє татова рука. Він ловить мій погляд.

— Не знімай, доню.
— Я не можу.
— Можеш, — впевнено каже він.
— Знаєш, я ж не прибічник усіляких символічних чи містичних штук. Але от що скажу. Якщо серед усіх маминих прикрас ти вибрала саме ці коралі — це не дарма. Це знак.

Життя довге, доню. Усяке може статись. І ти не знаєш, що чатує за поворотом.
Носи ці коралі. А час усе розставить на свої місця.

Ми стоїмо обійнявшись біля маминої могили.
Вдивляємося у її фото.
Слухаємо тишу.
Відчуваємо теплий вітер, що злегка тріпає волосся й одяг.

Я відчуваю татову підтримку й нарешті вірю: все буде добре.