✦11✦

БОГДАН

«Дякую за допомогу з роботою». Перше і єдине повідомлення від Олі після нашої розмови в кафе. Перші її слова за майже місяць. Такі ж без емоційні, формально закриті, як і вона сама.

Дратуюсь. Адже сумував. Сподівався почути щось більше. Але що саме?

Врешті-решт, мені не двадцять і не двадцять п’ять. Тоді б таке повідомлення від Маші чи будь-якої іншої дівчини розлютило б. Ну справді, що за драматична фігня — "люблю, але бути з тобою не можу".

А зараз... зараз я розумію. Кохання завжди приходить вчасно, але не кожне закінчується весіллям чи розчаруванням. Зріле кохання має сили відпустити, притихнути і дочекатися кращого моменту.

Я вірю, що наш із Олею час просто ще не настав. У неї свої скелети в шафі, у мене — помилки з донькою, які я більше не хочу повторювати. Тому так. Це правильно.

Я все ще прагну емоційного тепла. І якщо не з Олею — то, може, з кимось іншим. З кимось простішим, легшим. Але не зараз.

Зараз я тримаю за руку свою донечку. Ми стоїмо перед моїм новим домом. Я хвилююся, щоб їй тут сподобалося, щоб вона почувалася зі мною добре.

Блог Маші стрімко розвивається. Вона, як і планувалося, поїде з оператором і продюсером до Болгарії на зйомки. У мене залишилося кілька днів, щоб все облаштувати перед переїздом Влади.

Моя стара квартира була занадто холостяцька. В ній не було місця, де Влада могла б залишатися на кілька днів чи хоча б із ночівлею.

Тому я почав шукати інше житло — і знайшов цей дім.

Двоповерховий. Три спальні. Вітальня з каміном. Скляна веранда з трьома виходами: на задній двір, кухню та вітальню. Новобудова. Люди кілька років будували житло своєї мрії, але через війну дружина з дітьми виїхала за кордон. Родина вирішила продати дім — а я встиг купити.

У дворі ще немає саду, і я зможу створити його на власний смак. Найбільше мені подобається те, що зовсім поряд річка. Я вже дізнався: тут непоганий лов і гарний пляж.

Про це я першим ділом кажу Владі:
— Будеш із татом на риболовлю ходити?
— І купатися, — заглядає мені в очі.
— Звісно, — серйозно киваю.
— Клас. Мені вже тут подобається. Хоча... А яка в мене буде кімната? У мене ж буде своя кімната?
— Звісно, кнопочко. Цей дім я купив, щоб у тебе завжди було місце, коли ти зі мною.

Влада швидко забігає на сходи й зупиняється перед вхідними дверима. Я йду за нею повільніше, та все ж в душі радію, як хлопчак. Пишаюся. У мене є дім. Наш дім.

Відкриваю двері. Нас зустрічає просторий передпокій.

— Ось тут — гостьовий туалет, — із виглядом гіда починаю поважно розповідати, показуючи на двері, — а там — кухня і вітальня.

Та Влада мене вже не слухає. Скидає кросівки й стрімголов біжить у вітальню.

— Камін! — кричить мені звідти. — Тату, тут є камін!

Я ще не встиг і роззутися.

Чую гуп-гуп-гуп — Влада вже піднялася на другий поверх. Мить — і лунає її захоплений вереск. Усміхаюсь. Кімната принцеси їй сподобалася.

Вирішую залишити її знайомитись із домом самостійно, а сам іду готувати обід.

Під час обіду Влада сяє:

— Тату, тут так класно. Мені подобається. І веранда теж класна. Але квітів не вистачає. Пам’ятаєш, як у ботанічному саду, куди ми в травні ходили? Нам треба буде купити багато різних квітів. Я сьогодні почитаю і підберу найкращі. А завтра поїдемо в магазин, добре?

— Чудова ідея, кнопочко.

Посміхаюся, слухаючи Владу. Але, коли вона згадує про квіти, десь глибоко піднімається спогад про іншу людину. Ту що так само захоплено розповідала мені про них. Оля. Моя крижана троянда, яка лише одного разу справді палала в моїх руках. А я тоді, дурень, вірив, що це тільки початок.

Увечері ми з Владою йдемо на розвідку до річки. Влаштовуємо невеликий пікнік.

Ще два місяці тому я й повірити не міг, що отак сидітиму із донькою. Я щасливий.

І все ж... глибоко всередині залишається тихий, ледь відчутний сум.

Наче чогось важливого все ще бракує.