ОЛЯ
Почуваюся особливо вразливою. Навалюється усвідомлення: я могла померти. Вже сьогодні. Приходить розуміння, яке ніби й так усі маємо, та все ж — моє життя може скінчитись будь-якої миті. І це точно не залежить від мене.
Як не дивно, замість страху відчуваю свободу. Свободу жити, помилятися, діяти. Якщо смерть усе обнуляє, якщо вона від мене не залежить — мені залишається лише жити. Робити те, чого просить серце. Без оглядки на заборони, які існують лише в моїй голові.
Дістаю смартфон. Набираю номер тієї, з ким спілкуюся щомісяця, відправляючи аліменти на сина. Кожен раз цей дзвінок — як підтвердження того, що я нікудишня мати. І кожен раз — очікування бодай короткої звістки про сина. Поглянути на його життя хоча б краєм ока.
— Доброго дня, Віро Петрівно. Як ви? Як Олежик? — завчена фраза, ритуал кожної нашої розмови.
— Все добре. Олю, щось трапилось? Ми ж уже говорили цього місяця, — напружується колишня свекруха.
— Все добре. Просто подумала, може, ви дасте поговорити з Олежиком?
Мій голос невпевнений. Я прошу те, на що, по суті, не маю права. Не знаю навіть, що скажу йому, але так хочу почути його голос. Чула його лише на коротких відео, які іноді надсилала тітка Віра.
— Олю, що ти придумала? — її голос суворий, як завжди. — Дитина про тебе й не питає. В Олежика все добре. В нього нова мама і маленький братик.
— Але я подумала... що, може...
— Олю, не лізь у сім’ю Льоші. В нього тільки-но все налагодилось. І сина не чіпай. Подумай про дитину. Хай звикає до Люби. А ти своїм втручанням тільки все зіпсуєш, — «як завжди» ніби чується між рядків, але вона проявляє небачену поблажливість і не додає це вголос.
— В Олежика все добре. Он, допомагає мені курчат випасати. Чемна, хороша дитина.
«Через тебе можуть бути проблеми» — чую між словами.
Віра Петрівно вловлює моє мовчання й добиває останнім аргументом:
— А якщо вирішиш полізти, я перестану розповідати тобі бодай щось. Ти сама написала відмову, я це робити не зобов'язана.
— Я зрозуміла, — поспіхом погоджуюсь, аби зберегти хоч ту малу ниточку, що ще маю.
— От і добре. Поговоримо наступного місяця, — холодно відсікає й вимикається.
Спустошення. Порожнеча. Безсилля щось змінити. Буває, що ти не тільки смерть, а й життя не контролюєш. У моєму випадку це закономірно — відплата за мої помилки. За слабкість. За нікчемність.
Навколишній пейзаж більше не лякає. Підтоплені будинки. Запах сирості, мулу й гнилі серед міста відображає мій каламутний стан.
Забиваюся в куток. Сподіваюся, мене не видно. Сідаю на збиті дошки піддонів. Просто дивлюся вдалечінь, а насправді — в нікуди. Знову втрачена. Тримаюсь за єдину світлу думку: «у нього все добре, без мене йому краще».
Дійсно, навіщо руйнувати звичний світ дитини? А я? Житиму далі. Нестиму цей хрест.
— До тебе можна приєднатися?
Я так занурилася у свої роздуми, що не почула, як до мене підійшла Світлана.
Сил говорити немає, тож мовчки вказую на піддон і трохи посуваюсь. Вона сідає.
Кілька хвилин ми мовчимо. Я все ще не маю сил навіть глянути на неї. Лише коли вона заговорює, відзначаю, що її голос злегка тремтить, хоч вона й намагається здаватися спокійною.
— Я вчора дивилася твоє відео з Нікополя й Марганця, — вона затинається, але додає: — мені сподобалося. Люди просто ділилися своїм болем. Може, від цього їм або тим, хто подивиться, стане трохи легше.
Я стенаю плечима. Що тут скажеш? Зараз я точно не готова говорити про це. Але Світлана не зважає на моє мовчання. Схоже, їй не потрібна моя реакція. Лише присутність.
Так буває: хочеш виговоритися, випустити біль на волю. Зупиняє лише відсутність слухача. І забобон, що говорити вголос із собою — ненормально. Я бачила справжніх душевно хворих людей і не вірю в це. Тож не проти бути слухачем.
— Сьогоднішній обстріл... перший у моєму житті. Страшний. Не за себе — за тих, кому вже не допоможеш.
Її слова резонують із моїм болем. Змушують серце битися частіше.
— Ти знаєш, я з Маріуполя. Це всі в центрі знають — бачили мої документи. Але... ніхто не знає, що я виїхала за шість днів до початку жаху. 18 лютого. Коли рашисти почали наступ, я вже була у Львові. А мама з молодшим братом залишилися там. Вони були всім, що у мене було.
Біль у її словах повертає мене в реальність. Нагадує, що не тільки я маю провину й страждання.
— Я просила маму поїхати зі мною. Або хоча б брата відпустити. Вмовляла ще з осені. Але марно. А потім... Остання розмова — я їхала назад. Ні про що не думала, просто їхала.
Світлана плаче. І я відчуваю, як сльози течуть і по моїх щоках.
— Мама просила пробачення. Просила поховати її біля Жені... Він загинув першим. Уві сні. Пряме влучання. А мама... Їй перебило ноги. Вона не могла виповзти. Допомога не приїхала. Вона стікла кров’ю... Поки говорила зі мною.
Вона шморгає носом, витирає сльози.
#1783 в Сучасна проза
#1787 в Жіночий роман
сильна героїня, дуже емоційно_сильні почуття, зустріч через час
Відредаговано: 31.07.2025