✦9✦

ОЛЯ

По щиколотки у воді. Повільно йду, спостерігаючи, як від моїх гумових чобіт розходяться на всі боки невеличкі хвильки. Майже як у дитинстві, коли вдавалося знайти особливо глибоку калюжу. Ті самі запахи — немов після дощу. От тільки емоції інші. Хоча й емоції перекриває втома.

Три дні втоми — фізичної й ментальної. Але перша глушить другу.

Вода нарешті спала. Відходить. І я вперше з моменту виходу з буса маю перепочинок.

Киваю вже добре знайомим людям. Юля — наша головна, все ще роздає якісь розпорядження. Юра — курить, флегматично випускаючи дим у повітря. Костя й Сергій перевіряють резиновий човен на предмет цілісності. Валя, Тіна й Світлана досі біля роздачі.

Дивовижа: як можна жити роками з людиною й не знати її, і навпаки — пізнати когось за три дні. Уся справа в досвіді, який ви проживаєте разом.

Ми почали наше знайомство ще виїжджаючи з Запоріжжя. Тіна і Валя — однокурсниці, щойно випустилися з університету. Юля і Юра — подружжя, займаються волонтерством ще з часів Майдану. Світлана — жінка за тридцять, виїхала з Маріуполя й залишилась у Запоріжжі. Вона не балакуча. Бачу в її очах біль, який сама носила роками — провина. Не чіпаю й не розпитую, але тримаюсь ближче на той випадок, якщо захоче поділитися. Костя й Сергій ще зовсім юні — всього вісімнадцять і двадцять років. Познайомилися у волонтерському центрі, викликались допомогти — потрібні були чоловічі руки.

Ось така компанія. А я? Тут я — блогерка. Незнайомці дозволяють бути новою собою. Я відкриваю тільки ту правду, яку хочу розказати.

Наші голоси стихають. Зникає сміх. Одразу після Миколаєва.

Дорога до Херсона — як кадри з кіно про війну, які будь-хто з нас хоча б раз бачив: згоріла техніка, досі залишена на полях, які колись були всіяні соняшниками, пшеницею й брендовими херсонськими кавунами; потрощені будинки, побита дорога, порожні села.

Майже пів року тому Збройні сили України відкинули росіян на лівий берег, і ті, відходячи, лишили по собі ці згарища, які досі несуть відбиток окупації. Як та вода, яку вони спустили, — знищила й унесла за собою долі людей, залишаючи руїни.

Херсон зустрів тишею. Я тут уперше. У дитинстві їздила з батьками на море в Бердянськ, який нині окупований. І зараз шкодую, що бачу місто героїв таким порожнім.

Юля повертає собі командний тон. Роздає розпорядження. Дорогою вона вже домовилася про місце розташування — садочок у Таврійському районі — найбільш віддаленому від Дніпра. Ми роздаватимемо воду, ковдри й дитяче харчування. Але то вже завтра. Дорога забрала надто багато часу, приїхали вже під вечір. Розселяємося у тому ж садочку, де завтра працюватимемо. У Миколаєві ми вже повечеряли, тож можемо вкладатися спати.

— Підйом завтра о шостій. Сніданок готують Свєта й Оля. Всі інші займаються розвантаженням, — командує Юля наостанок.

У Миколаєві я встигла купити необхідний мінімум речей, а ще — гумаки. Тож маю чим вмитися, витертися і в що перевдягнутись.

Засинаю й легко прокидаюся, ніби за командою. Все життя вважала себе розніженою, а тут — спартанські умови не те що не лякають, я навіть відчуваю себе відпочилою.

Ми зі Свєтою отримуємо доступ до кухні. Там уже починаються приготування — інші волонтери організовують обіди для постраждалих. Ми вирішуємо доєднатись й заодно отримуємо їжу й для нашої команди.

Снідаємо. А далі — стаємо до роздачі допомоги. Потихеньку підходять люди з усього міста.

Всі привітні одне до одного. Підтримують. Ніхто не дивується й не заперечує проти моєї GoPro-камери, закріпленої на лобі. Я купила її в Миколаєві, щоб мати вільні руки під час зйомки. Дехто розпитує мене про мету блогу, про відео, яке знімаю, меседж, який хочу донести. Юля часто відпускає мене, щоб я могла записати інтерв’ю зі свідками подій.

— Вода приходила поступово, — ділиться одна з жінок.
— Не так, як на лівому березі. Ми вище. Нам пощастило, — схлипує її сусідка.
— Так от, — продовжує відстороненим голосом, — я ще намагалась щось підкладати, та де там… Коли води вже було по коліно, взяла найцінніше — кота, документи, фотоальбом — і пішла… Хлопці з евакуації їздили, забирали людей, то кажуть, що вже й вікон не видно. Все під водою.

Її апатичність мені знайома, я теж колись говорила так відсторонено. Ніби нічого не відчуваєш, коли насправді всередині вже зірвала голос від крику. Зковтую грудку в горлі. Беру себе в руки.
— З якого ви району?
— Воєнка. Це стара назва, — уточнює. — Район біля Вічного вогню. Там ще кожен рік День міста святкували. А минулого року саме там розгорнули прапор України на мітингу проти рашистів.

Я напросилась у човен до Кості. Він допомагав з евакуацією. Це був другий день, як вода піднялася до рівня другого поверху. Якщо ще вчора евакуйовували переважно мешканців приватного сектору, то сьогодні залишити свої домівки погоджувались і мешканці багатоповерхівок. Район Острів повністю затопило.

Забираємо чоловіка за сорок. В руках — наплічник з усім, що може взяти. Він викликає просте людське співчуття. Мої сльози застигають на віях, поки слухаю його тихі роздуми:
— Окупацію пережив, — ділиться скрушно. — Думав, вигнали орків — перемога… Тепер вже точно з дому не виженуть. Так ці ж тварі знайшли спосіб наробити лиха.

Наш моторний човен повільно розсікав водну гладь. Пливли дорогою, де колись їхали машини. Куди не кинь око — вода, дахи підтоплених будинків, крони дерев, що ще стирчать на поверхні. По дорозі підібрали ще одного чоловіка з собакою — сидів на даху; і двох котів, що сиділи на якійсь дошці й тремтіли, зовсім змоклі. Ось-ось мала з’явитися площа Корабелів — точніше, стела, що стирчала б із води, мов маяк, — коли я почула дивне дзижчання. Ніби велика муха.
— Дрон, — вигукнув чоловік із собакою. — Швидше, під ту крону дерев. Може, ще не помітить.