✦8✦

ОЛЯ

Мар’яна вже давно спить, а я — ні.
Зі мною завжди так, коли думки не вдається відсунути вбік.
А сьогодні їх було надто багато, і мій мозок ще не встиг усе опрацювати. Тож вирішую не мучитися, а краще попрацювати. Все ж я вже два дні не сідала за роботу. Напевно, Trello вже завалений завданнями.

Беру планшет і йду на кухню.

Світло. На кухні — батько. Але повертати вже пізно. Та й справді варто попрацювати. Не будити ж подругу.

— Не заважатиму?
— Ні, доню, проходь. Зробити тобі какао?

Розчулююсь. Тато варив мені какао в дитинстві — перед важливими іспитами або коли я була чимось засмучена.

— Дякую, тату.

Він встає й починає варити напій. Додає свої «секретні» інгредієнти. А я ловлю себе на тому, що посміхаюсь.

Відкриваю застосунок — справді, є кілька нових завдань. Але не встигаю за них узятись — чую питання тата:

— Ти поїдеш? — у його голосі та м’якість, яку я пам’ятаю з юності.
— Ні. Я хочу залишитись.
— Мар’яна права — тут небезпечно.
— Але ж ти залишаєшся.
— Так, — зітхає, — залишаюсь.
— То чому я маю їхати? Чи ти мене проганяєш? — знову ховаюсь за внутрішні мури.
— Це твій дім, доню. Тобі тут завжди раді.

Він підіймає на мене погляд. Його очі блищать — ніби тримають непролиті сльози.

— Пробач. Пробач, що не підтримав, коли ти мене потребувала. Не вислухав. Не захистив.

Підриваюсь. Стрімко обіймаю. Відчуваю, як дрижать його плечі від сухого плачу. Ховаю голову в нього на грудях.

— Все добре, тату. Я все розумію. Дякую, що зараз ти зі мною.

Він притискає мене сильніше, а потім м’яко звільняється й зникає у своїй кімнаті.

Повільно сідаю назад на стілець. П’ю какао. Відчуваю, як усі негаразди відступають.
________________________________________
Зранку ми з Мар’яною їдемо на вокзал.

— Ти впевнена? Залишаєшся? — ще раз питає подруга.
Вона спокійна. Заздалегідь знає відповідь, та все ж не може не спитати. Бачу, як стискає руки — ніби стримує бажання читати мені нотації. Це навіть мило.

— Впевнена, Мар, — посміхаюся і ще й головою киваю, підтверджуючи своє рішення.
— Чим займатимешся?
— Тим, чим і планувала. Працюватиму. З татом, здається, наче помирились. Хоча… все ще не певно.
— А блог?
— Змонтую вчорашнє відео. Викладу. У світі стане на один доказ цього злочину більше. Можливо, ще кілька людей дізнаються, хто такі росіяни насправді.

— Я подивилася твоє відео з Хортиці. Це сильно, Олю. І професійно. Це я тобі як майбутній контент-продюсер кажу.
— Тебе призначили?

Мар’яна схвально киває й посміхається. Трохи ніяковіє. Це ж її давня мрія.

— І ти мовчала?! Ну ти даєш. Це ж круто! Вітаю тебе, люба.

Обіймаю подругу. Радію за неї.

Ми ще трохи теревенимо про її нову роботу, поки не чуємо оголошення про швидке відправлення потяга «Запоріжжя — Київ».

— Тобі пора, — обіймаю її ще раз.
— Бережи себе, люба. І будь на зв’язку.
— Обов’язково.

Потяг здригається й повільно рушає. Махаю Мар’яні, а вона — мені з віконця. Роблю кілька кроків слідом, поки поїзд не набирає швидкість і не відвозить мою подругу. А я залишаюсь. Розгублена. Не знаю, що робити далі. Останні два дні були насичені. Сповнені мети. А що тепер?

Виходжу з вокзалу. Спускаюся сходами, як тиждень тому. Бачу на автостоянці скупчення людей. Щось усередині штовхає підійти ближче.

— Хлопці, складайте воду вниз. Поверх — ковдри. А дитяче харчування в останню чергу, щоб не зім’ялось і не зіпсувалось, — керує всіма жінка років сорока.

Навколо неї — десяток людей. Вони вантажать паки з водою, коробки, тюки з перев’язаними ковдрами у білі бусики. Придивляюся до логотипу на двох машинах — «Янголи Запоріжжя».

Мені все ще незручно. Долаю сором’язливість. Дістаю камеру з наплічника.

— Доброго дня. Я Оля. Маю блог, де публікую інформацію про підрив ГЕС для іноземців. Ви ж волонтери? Можна взяти у вас інтерв’ю?

— Дівчино, це все, звісно, важливо. Але нам зараз не до того. В Херсоні й області — потоп. Ми вже мали виїхати, а ще затримуємось. Тому вибач, але не до інтерв’ю, — відповідає спокійно та без зверхності жінка, яка щойно розподіляла обов’язки. Її «ні» не принижує. Продовжую:

— Ви їдете в Херсон?
— Так.
— А можна з вами? — кажу раніше, ніж встигаю подумати. — Я можу допомагати. Ви ж гуманітарну допомогу везете? Я можу бути корисною.

Жінка дивиться з недовірою. Незнайомка з одним наплічником напрошується в прифронтове місто, яке тоне. Притрушена — по-іншому й не назвеш. І я б на її місці, мабуть, попросила б таку «доброволицю» відійти, але ця жінка мене дивує:

— Добре. Якраз рук не вистачає. Бери коробки з дитячим харчуванням. Вантажимо.

Останнє звучить як заклик прискоритися для всіх. Я беру коробку й допомагаю вантажити. Потім сідаю в один із бусів. Машина рушає.

Схоже, я справді збожеволіла. Не можу повірити, що роблю це — отак просто, з бухти-барахти, їду з незнайомцями роздавати гуманітарну допомогу.