✦7✦

ОЛЯ

— Олю, де ти була? — питає Мар’яна, різко.

Що вона тут робить? За її спиною — батько. В його поставі, погляді з’явилось щось нове. Ледь вловиме, але відчутне. Можливо, справа в тому, що він не йде, коли бачить мене. Стоїть. Дивиться. Мовчить. А потім, коли я заходжу, знімаю наплічник і роззуваюсь, — іде. Отже, здалося. Все, як і було.

— Привіт, Мар. Як ти тут опинилась? — питаю втомлено. Я ж знаю відповідь, але треба щось сказати.

— А де мені бути, якщо ти ошелешуєш мене новиною, що не їдеш попри все? — не вгамовується Мар’яна. Стоїть над головою, руки в боки — ніби мамця.

— Пішли поїмо. Жах як хочу їсти.

Йду на кухню. В морозилці ще є вареники — ліпила, коли думала про маму.

Стаю до плити. Варю на трьох.

Мар’яна заходить слідом. Сідає на стілець, мовчить. Відчуваю на собі її погляд.

— Ти інша, — нарешті каже. — Тиждень тому в тебе був зовсім інший погляд. І рухи…

Повертаюся до неї. Вона дивиться так, ніби я заговорила після років мовчання. Наче щойно вийшла з коми. Суміш недовіри, радості й жевріючої надії.

Кличу батька. Не думаю, що прийде. Але він дивує — приходить. Сідає.

— Добрі вареники. Як у Віки, — хвалить тато.

Це звучить нереально. За цей тиждень я вже звикла думати, що для нього я гірша у всьому. А тут — добре слово. Про щось моє.

Після вечері — чай. Ми з Мар’яною йдемо в кімнату. Краще було б вийти кудись, але мені байдуже. Нехай навіть батько щось почує.

— Розкажеш, де була? Ми хвилювались.
— Навряд чи батько дуже хвилювався, — виривається ображене, дитяче.
— Пан Роман теж хвилювався, хоч ти цього й не бачиш. Але я, власне, про Богдана.

Ага. Почалось. Інтриганка. Думає, як наплете про нього, я одразу повернусь. І тоді вона зітхне з полегшенням.

— А з чого це Богдан має думати про мене? — вирішую підіграти.
— Не тільки думає. Розпитує мене.
— З яких це пір ви стали такими дружніми?
— З тих самих, як він допоміг вибити для тебе віддаленку. Чи ти думала, це я така впливова, що пан Чорний дозволив тобі те, чого не дозволяє нікому?

Приголомшена. Він зробив це… для мене? Попри все?
Всередині — тепло. Наче хтось накинув невидиму ковдру.

— Он у Тані хлопець в ЗСУ, а її не відпускають навіть у ті короткі дні, коли він має відпустку, — зітхає Мар’яна. — Тож вітаю, ти знову в центрі пліток.
— Дякую, — сміюся.

І справді — смішно. Ще три місяці тому я б не витримала такої уваги. А зараз — наче зійшла з орбіти власної бульбашки. І світ виявився ширшим.

— То що ти робила? Розкажеш?
— Краще покажу.

Вмикаю нарізку з відео. Сама падаю на диван. З мене й так досить.
— Ти що, збожеволіла? — тихо каже Мар’яна, дивлячись на екран. Кадри вибуху в Марганці.
— Ким ти себе уявила? Безсмертною?! — вже кричить.

Згадую про батька. Але байдуже. Він все одно мною не задоволений. Хай буде, як є.

— Не кричи так. Сусіди не зобов’язані підскакувати.
— Які до біса сусіди?! Ти була біля Нікополя?! Там уже росіяни через річку!
— Знаю. Бачила.
— Бачила?! — вона блідне. — Що з тобою…

Мовчимо. Вона бере мене за руку.

— Ти знову… Олю, ти думаєш про самогубство? Я дзвоню Реуцькому.
— Припини, — вириваю руку.

Роблю вдих. Я втомлена — дратуюсь більше, ніж треба. Заспокоююсь. Згадую, що Мар роками мене рятувала. А я дозволяла. Звикла, що вона — єдина, хто мене тримає. Але це має змінитись. Це не дружба, коли одна дає, а інша тільки бере.

Видихаю. Обіймаю її. Вдячно. А тоді кажу:
— Мар, дякую. Ти була єдиною, хто підтримав мене тоді. І водночас мені шкода, що ти знала ту мене. Бо тепер цей образ ніби стоїть між нами. І ти не віриш, що я зможу без тебе.

Пауза. Вона мовчить.

— Але я зможу. Не кажу, що більше не впаду. Але іноді треба впасти, щоб переконатись: можеш піднятись сама.

Мар’яна плаче. Вперше.

— Я зможу, Мар. І якщо не зможу — покличу. Але й ти можеш кликати мене. Я теж можу бути опорою. Не така вже я безпомічна.
— Я знаю, Олю… Вірю. Просто… страшно.

Вона схлипує.

— Той рік… Ти ж тоді вже скаржилась. Не прямо, але я чула. Відчувала, що ти себе губиш. І нічого не зробила. Якби приїхала раніше. Якби покликала до себе…

Мовчу. А вона додає — вже з гнівом:

— Але я була зайнята собою. І все прогавила. Коли приїхала — було вже пізно.

Серце стискається.
— Але ти ж приїхала, — кажу. — Не кожна так зробила б. Ти мене врятувала. Забрала. Допомогла. Підтримала. І я завжди буду тобі вдячна.

Обіймаю її. Цілую в скроню.
— А все інше — відпусти. Це не твоя провина. Відпусти, чуєш?

Мар’яна ридає. Вперше за всі роки. Завжди сильна, завжди зібрана. Вона теж має рани, які маскувала краще за мене. А тепер — жива, вразлива, справжня.