✦6✦

ОЛЯ

Цей ранок починається не так, як зазвичай.

Я заходжу в гаражний кооператив. Нервую. Це місце не для ніжних панянок. Тут можна зустріти кого завгодно. Принаймні в юності я боялася приходити сюди сама.

Осмикую себе. Те, що я збираюсь зробити сьогодні — у кілька разів страшніше за похід до гаражів.

Знаходжу потрібні ворота. Дістаю зв’язку татових ключів — вона лежала на старому місці вдома, припала пилом. Відчиняю гараж. Усередині — татів старенький синій ланос. Вже давно стоїть тут, не бачить дороги.

Заводжу двигун. Наче працює. Хоч би не заглух на шляху… Але на техогляд зараз часу немає.

Повільно виїжджаю.

— Що я роблю?.. — не вірю сама в те, що відбувається.

За кермом я була востаннє ще в юності. Тоді мені добре вдавалося. Свого авто я так і не мала. Вчилася й їздила саме на цій ластівці. Не підведи мене, маленька. У нас сьогодні важлива місія.

Заїжджаю на заправку. Заправляю машину паливом, а себе — кавою з хот-догом.

Виїжджаю з міста.

На телефон приходить сповіщення — новий коментар під вчорашнім відео. Я все ще дивуюся кількості переглядів й коментарів, які отримала, але саме це вкотре підтверджує: я на правильному шляху.

Дорога ще пам’ятає кращі часи. Та все ж — місцями глибокі вибоїни. Кермую обережно. Але впевнено.
Майже через дві години я на місці. Зупиняюся перед вказівником на в’їзді до міста: «Марганець». Нервую.

Я все ще нервую. Бо ж хто я? Не журналіст. І не справжній блогер. То що я тут роблю? Кого намагаюся з себе зобразити?

Відкриваю статистику на ютубі. Дві тисячі переглядів менш ніж за добу. Коментарі різними мовами. Емоційні. Справжні. Мені вдалося доторкнутися до сердець людей з усього світу. Тож я повинна продовжувати. Показати, як живуть інші міста. Якими є наслідки сходу води.

Налаштовуюсь. Ховаю планшет у рюкзак. Заїжджаю в місто.

Марганець зустрічає тишею. Навігатор у прифронтовій зоні — ненадійний. Керуюся татовою старенькою картою й дорожніми вказівниками.

Їду центральною вулицею. Нарешті бачу людей. Вони — поодинці або маленькими групами — всі йдуть в один бік. Несуть або котять на тачках порожні баклажки. Помічаю літнього чоловіка з палицею. Йде на зустріч, повільно, хоч і видно, що йому важко, та він несе дві повні баклажки з водою.

— Доброго дня, вас підвезти? — зупиняюся поряд.

Він поглядає на мене недовірливо. Оглядає номер авто, мене саму. Та все ж погоджується:
— Ну, то підвези.

Я допомагаю покласти баклажки, допомагаю сісти.
— Куди вам? Вкажете дорогу?
— Тут недалечко. Другий поворот направо, потім через три квартали наліво. А там ворота блакитно-жовті. Пофарбував на випадок окупації. Мені вже боятись нічого, дочко.

Він дивиться на мене пильно, наче чекає, що я щось скажу. Про ворота? Про окупацію? Не знаю. Стенаю плечима. Заводжу ластівку. Їдемо.

— А ти з міста чи з області? — питає.
— З міста. Приїхала подивитися на власні очі, які наслідки лишають по собі росіяни.
— Краще б води привезла, ніж отак кататись порожняком. У місті води зовсім нема.

Я й справді про це не подумала. Стає соромно. Може, ця затія — дурня… Та вже як є.

Зупиняюся біля блакитно-жовтих воріт. Прощаюся. Повертаю в бік центру. Паркуюсь. Знімаю: пусті вулиці, й — контрастом — величезні черги по воду. Суворі обличчя, натруджені руки, що тягнуть баклажки додому. Сьогодні буде що пити. З чого зварити їжу. А завтра?..

Стою осторонь. Не хочу заважати. Вмикаю камеру, записую свої роздуми. І тут — свист. Підіймаю голову. Наді мною летить щось неприродної форми. Ракета.

Прильот.

Вибух. Крики. Люди розбігаються. Я встигаю підняти камеру й усе це зняти.

Заспокоюються не відразу. Прильот був далі. Там уже в небо піднімається курява. Замість людського гомону — звук сирени пожежної.

Стаю перед камерою. Вказую напрямок, звідки був удар. Щоб ворог не зміг використати мій запис проти нашої армії.

Підходжу до людей. Одна жінка погоджується дати інтерв’ю.

— Води в місті нема. Жодної. Пройшов лише день — а вже все висохло. Риба дохне, лежить на дні. Сморід починається. Це катастрофа. Прокляті росіяни… Хай би повиздихали всі оті ординці погані.

Дякую їй за коментар. Час їхати далі.

Виїжджаю з Марганця. Проїжджаю повз дачний кооператив «Берегиня-2». Мене зупиняє табличка. Вмикаю камеру: суха, потріскана земля. Жодного натяку на воду. В землю встромлено напис: «Обережно! Глибоко!»

Менш ніж за годину я в Нікополі.
Це місто не зустрічає тишею. Тут — гучно. Обстріли.
Та попри це — спокійні перехожі.

— Дядьку, стріляють, — кажу першому, кого зустрічаю, виходячи з авто.
— Та це не тут. То в іншій частині міста, — спокійно відповідає і йде далі.

Звіряюсь із картою. Йду в бік Дніпра. Дорогою знімаю: розбиті дороги, згорілі дахи, дірки в будинках. Все це вражає. Під звуки війни — страшить.