✦5✦

ОЛЯ

Сплю неспокійно. Сниться щось незрозуміле: наче й страшне, але я того не відчуваю — лише побіжно відзначаю, що варто б злякатися.
Прокидаюся, все ще пригортаючи до живота замотаний, наче кокон, слінг. Ще раз обіймаю його й ховаю у валізу. Знаю, що зараз є багато матусь, яким він згодився б більше, ніж мені, але не можу змусити себе віддати його. Ніби це стане ще однією відмовою від сина.

Збираюся на ранкову пробіжку й заняття. Беру з собою килимок для йоги, який придбала вчора. Виходжу на майданчик у сусідньому дворі. Роблю розтяжку.
Усе як завжди. Ніби. Але в повітрі відчувається щось нове: невідоме й загрозливе.
Відмахуюся від цих думок. Урешті-решт, коли пів ночі плачеш, а другу половину бачиш страшні сни — починає ввижатися всіляке.
Бігаю навколо спортмайданчика. Роблю звичні вправи.

Зазвичай о цій порі люди ще сплять або лише зрідка хтось поспішає на роботу. Але сьогодні людей на вулиці значно більше. Заклопотані.
Збираю речі, а перехожі вже повертаються, тягнучи баклажки з водою.
Дивно. Може, сьогодні хлорують воду позачергово, а я не в курсі.

Дістаю смартфон. Виявляється, він вимкнений ще з учора. Напевно, затиснулась кнопка або щось заглючило — батарея в нормі.
Не встигаю зайти на новинні сайти, як тишу розриває дзвінок від Мар’яни. Раненько вона. Ще ж навіть не сьома.

— Привіт, — посміхаюся в трубку.
— Олю, — видих у слухавку, — Олю, збирайся негайно. Їдь із Запоріжжя. Назад.
— Мар, що сталось? — заражаюсь її тривогою.
— Рашисти підірвали Каховську ГЕС сьогодні вночі.

Слова — наче розірваний снаряд. Це неможливо. Навіть для них це занадто. Не вірю. Це нереально.
— Олю, я тебе дуже прошу. Збирай речі, мерщій на вокзал і повертайся. Там же атомна. Без охолодження може статись ще один Чорнобиль. Олю, я тебе прошу... — уже ридає в трубку.

Не пам’ятаю, коли востаннє чула її такою знервованою, наляканою. А сльози? Мар не плаче. Ніколи.
— Олю, — підвищує голос.
— Я тебе почула. Так, Мар. Я все почула.

Не можу повірити в це. Відкриваю канали з новинами — там уже є кадри нічних подій. Страшні.
Затоплення. Люди в водяній пастці. Без дому. Повідомлення з окупованих районів — відсутність елементарної допомоги.

Жах. Тіло охоплює тремтіння.
Безпорадність перед величезним лихом. Це майже те саме, що ми відчули 24 лютого.

Йду додому. Думаю над словами Мар’яни. В них справді є сенс. Треба їхати. Та й батькові я не потрібна. Переконувати його — марна справа.

Заходжу в кімнату. Розгублена. Дезорієнтована.
Беру речі. Кручу в руках. Відкриваю валізу, скидаю туди все. Трамбую. Валіза не закривається. Перебираю ще раз і натрапляю на стару камеру. Ту, що знайшла в коробці зі старими речами. Не пам’ятаю, коли перекладала її у валізу.
Тримаю в руках камеру. Дивлюсь на валізу.
Я маю побачити все на власні очі, перш ніж поїхати.

Приймаю рішення. Швидко перевдягаюся у вчорашнє. Хапаю рюкзак, вкладаю туди планшет і, навіщо — не знаю, — стару камеру.
Викликаю таксі й їду на Бабурку.

Схоже, я не єдина, хто вирішив сюди приїхати. Але присутність інших не відміняє відчуття самотності й власної нікчемності перед катастрофою.
Ми — люди-мурахи біля висушеної води. Розгублені. Спустошені. Німі.

Там, де колись була вода — пустка. Місце відпочинку, радості й веселощів перетворилося на безмовний сум. Вода пішла, оголивши всі свої таємниці.
Залишила скарби, які ховала на дні: уламки човнів, що тепер стирчать із землі, наче скелети, які тягнуть руки до неба; дитячі іграшки, колись загублені й оплакані; пляшки, банки й усякий мотлох.
Невже, коли настане кінець світу, від нас, людей, залишиться тільки це?

Руки намацують камеру — вона, звісно, розряджена.
Знімаю відео на смартфон. Загальні кадри. Фокус на місці, де колись була вода — і де вона зараз.

Навіщо? Сама не знаю.
Переглядаємось з іншими. Невже й у моїх очах застиг цей жах?
— Росіяни вже кажуть, що це наші підірвали, — чую уривок розмови. Мене охоплює лють.

Непокарані. Знову залишаться непокараними. Перекрутять. Звинуватять нас у своєму злочині.
Не дозволю.

Але що я можу?
Хто я одна — проти орди?
Дивлюсь на інших. Вони починають гуртуватися. Хтось уже несе мішки для сміття.

Можу. Хай я крапля в цьому океані, але маю вибір: мовчати — чи щось робити.

Викликаю таксі. Заїжджаємо до магазину — купую зарядний пристрій і стабілізатор. Водій везе мене на Хортицю.
У дорозі заряджаю камеру й молюся, щоб вона ожила. Радію, наче дитина, коли камера нарешті вмикається.
Переключаюсь на кадри з телефону, перекидаю їх на планшет, монтую — все на ходу.

Відкриваю YouTube. Нема часу створювати новий канал — відкриваю старий. Дивуюсь, що попри п’ять років мовчання, на ньому лишилось кілька сотень підписників. Заливаю короткий шортс. Роблю англомовний підпис.

Відкидуюсь на спинку сидіння.
Може, це й дрібниця. Можливо, ніхто й не помітить. Але я знатиму: я зробила бодай щось.

Розплачуюсь із таксистом, домовляюся, що він забере мене за чотири години.
Схоже, витрачу на цю затію весь свій місячний бюджет. Та нехай.

Прямую до південної частини острова. Тут майже немає людей. Але мені не страшно. Більше ні. У голові — план, розкадровка. Пишеться текст.
Я п’ять років цим не займалася, але зараз відчуваю: я у своїй стихії. Впевнено. Рішуче.