✦4✦

ОЛЯ

Кілька наступних днів моє життя нагадує День бабака: рано прокидаюся, збираюся на вулицю — побігати й позайматися на майданчику, неодмінно перечіпляюся через коробки, готую сніданок для нас із татом, але снідаю сама, збираюся, знову перечіпляюся через коробки, беру планшет і працюю в якомусь кафе.
З усього цього мене тішить лише те, що татову порцію я більше не знаходжу в смітті — отже, він таки їсть те, що я готую.

На третій день, знову зачепивши коробки так, що одна ледь не впала, я не витримую:
— Тату, я можу розібрати коробки, складені в моїй кімнаті?
— Роби з ними що хочеш, — роздратована відповідь.

Сьогодні я не пішла працювати деінде й «підловила» його на сніданку.
Саме на таку відповідь я й сподівалася. Отримавши зелене світло, починаю розбирати коробки.

Перша ж наповнює кімнату запахом мами — аромат її улюблених парфумів. Як я й думала, у коробках переважно її речі: одяг, взуття, блокноти й записники, косметика, навіть прикраси. Радію, що хоча б фотоальбоми тато залишив у своїй кімнаті.

Прострочену косметику й креми я викидаю. Блокноти та записники відкладаю — хочу потім переглянути. Прикраси забираю собі: думаю, мама була б рада, якби я їх носила чи хоча б берегла. А от одяг і взуття ретельно перебираю і відношу до найближчого гуманітарного центру. Знайдуться люди, яким ці речі зараз потрібніші.

Чи легко перебирати мамині речі? Ні. Кожен предмет — спомин і нагадування, що її більше нема. Що в цій сукні вона святкувала свій останній ювілей, а цю блузку просто обожнювала й носила років п’ятнадцять. Ті самі туфлі, які ми обирали разом, і вона тоді вмовила мене купити щось і собі за її гроші.
— Мамо, якби ти була поруч, я б не зробила стількох помилок. Ти б знайшла вірне слово, підтримала й допомогла...

Змахую сльози й берусь за інші коробки. Цікаво, що в них. Вони стоять далі, трохи інакші на вигляд.

Відкриваю першу й розумію — це мої речі. Ті, що залишились у нашому з Олексієм домі.
Перше, що впадає в око, — це акуратність і логіка. Якщо тато складав мамині речі поспіхом, за принципом «наповнив коробку — взяв нову», то мої складено ретельно: одна коробка з літнім одягом, інша — з зимовим, окрема — з взуттям, дві — з книжками. Ще одна — з різними дрібницями. Мені здається, ці речі пакував не Льоша, а його мама. Від цього мені ще важче їх торкатися.

Цікаво, він відправив ці коробки поштою чи привіз сам? Чи хотів мене побачити?
Урешті-решт — яка вже різниця? Я знаю: для нього це був просто обов’язок. Ще одна справа, яку його мама виконала краще за мене. Навіть у розставанні.

Перед сном перебираю мамині блокноти. Серед них — книга рецептів. Відкриваю й дбайливо гортаю. Читаю назви, згадуючи, якими були на смак мамині страви. Як вона вчила мене варити борщ, ліпити вареники, навіть пекти хліб.

Серед записників — блокнот з віршами й цитатами, які мама збирала протягом життя, дбайливо й акуратно переписуючи рядки, що особливо її чіпляли.

Є й телефонна книжка, куди вона за звичкою вписувала навіть мобільні номери. Є й щоденник, але його я не відкриваю. А решта — звичайні записники з нотатками щоденних справ — усе ж викидаю.

Зранку я повторюю свою звичну рутину: зарядка, сніданок, робота. Ввечері заходжу в магазин по продукти.

Берусь за розбір власних коробок, щоб і з ними розпрощатись. Перебираю свої речі й взуття — чомусь жодна річ не викликає ностальгії, лише гіркоту. Тому, впевнившись у їхній чистоті й цілісності, складаю їх, щоб теж віддати в гуманітарний центр.

Книги викладаю на порожні полиці — тепер кімната стає більш схожою на мою колишню.

Перебираю останню коробку з дрібницями. Шкатулка з прикрасами — а я й забула про ці дрібнички. Вирішую залишити. Моя камера — дбайливо загорнута в якісь хустки й перемотана. Перевіряю й подумки дивуюсь її цілісності.

Все інше — шапки й шарфи. Перебираю, щоб теж передати тим, кому вони зараз більше потрібні.

Серед шарфів натрапляю на щось важче й об’ємніше. Розмотую — і не вірю власним очам. Тільки тітка Віра могла подумати, що це звичайний шарф, і покласти сюди. Слінг. Перша й єдина дитяча річ у коробці.

Пригортаю його до себе, вдихаю аромат — у надії відчути запах мого малюка, якого я в ньому носила. Але не можу. Надто сильно зберігся мій власний запах на інших речах.

Заколисую зім’ятий слінг, як дитину, й голосно плачу. Плачу за тим часом, який уже втрачено. За сином, якого бачу лише на фото — знятих не мною й не для мене. Плачу від відчуття власної безпорадності й безвиході.

Я відмовилася. Власноруч підписала відмову від синочка.
І хай тоді це здавалося єдино правильним рішенням — я не мала права здаватись.
Як мені тепер це прийняти?