✦3✦

ОЛЯ

Прокинулась серед ночі. Снився Богдан. Його дотики й відчуття присутності ще кілька хвилин після пробудження залишались у мене.
Чи правильно я вчинила, розірвавши те, що тільки починало в’язатись між нами? На той момент я була впевнена, що так. Зараз мені його бракує. Хотіла б мати можливість йому написати. А ще краще — бути з ним відвертою. Чи зміг би він мене зрозуміти? Чи відвернувся б так само, як рідний батько? Невпевнена.

Вирішую не крутитись в ліжку.
Тихенько йду на кухню, затиснувши під пахвою чохол з планшетом і клавіатурою.
Поки готується кава, відкриваю Trello і переглядаю завдання на найближчі дні. У вкладці «Profyстайл» вже висить три завдання: вичитка й створення тексту про благодійний захід. Додатково маю ще дві вкладки: мій підробіток — сторінка салону краси і, як не дивно, сайт дитячого психолога. В цих двох вкладках теж є завдання, тож не відкладаючи, сідаю за роботу.

Кава вже охолола. Спина болить. Але хоч якась частина роботи зроблена і навіть відправлена роботодавцю, коли на кухню заходить батько.
— Ти тут працюєш? — запитує він замість привітання.
— Доброго ранку, тату. Тут до кави ближче, — намагаюсь пожартувати.
— То тебе не звільнили? — продовжує він, здивовано.
— А ти що, думав, що я саме через це приїхала?
Його мовчання — красномовніше за будь-яку відповідь.

— То чого ти приїхала? — через кілька хвилин запитує він, здавалося, шукаючи відповідь самостійно, але так і не знайшовши.
— Щоб налагодити наші з тобою стосунки, — знову роблю уявний крок на зустріч.
На що батько лише фиркає:
— Краще б з чоловіком налагоджувала стосунки і з сином, — ріже по хворому.
— Колишній чоловік, — механічно поправляю. — І до чого тут Олексій?

Батько мнеться, сідає за стіл і якось присоромлено відповідає:
— Коли я з ним востаннє розмовляв, він питав про тебе. Говорив, що хотів би помиритись.
Тато підводить очі до мене, і інтонація його голосу змінюється на більш образливу:
— Але ж ти вперта. Щось собі надумала і розвалила родину.
— Коли ти з ним говорив? — зараз це мені здається важливим.
— Та перед твоїм останнім приїздом.
— Тобто три роки тому? — зітхаю. — Тато, все не так просто, як здається. Я не применшую своєї провини, але Олексій і його мама… Я… тат, у мене була депресія…
— Навидумують собі модних діагнозів, — перебиває мене батько.
— Ми всі сумували після смерті Віки. Всім було важко, — в словах батька чується не висловлене: йому було важче за всіх. — Але в тебе був чоловік і син, а ти так бездарно все пустила за вітром.

Батько підводиться й виходить з кухні. Йому не потрібні мої пояснення. Він не хоче почути мене. Зрозуміти мій біль.

Змахую одиноку сльозу. Сумно.
Ховаю планшет у чохол. Збираюсь. Не можу зараз бути поруч з ним.
— Я вийду в місто. Ти замки не міняв? Зможу за потреби скористатись ключами, які маю? — питаю, заглянувши до нього.
— Могла й вчора мене не турбувати, — лунає у відповідь.

Стрімко взуваюсь і виходжу з квартири. Поки не наговорила різких слів. Чи не розридалась.
Їду на Проспект. Виходжу на одній зупинці і просто гуляю. Знаходжу симпатичне кафе з літньою терасою. Замовляю їхній фірмовий сніданок — вівсянка з беконом і кава. Відключаюсь від негативу.

Запах принесеного замовлення повертає мене в спогади про той єдиний ранок, який ми провели разом з Богданом. Тоді він приготував мені яєчню з беконом.
Я справді сумую за ним. Хочу йому написати. Та чи чесно це? Смикати його, коли мені нічого зараз запропонувати? Я не готова бути поруч з ним. На даний момент — тільки ховатись за його спиною. А це не те, чого я хочу.

Колись… Сподіваюсь, настане час, коли я зможу бути з ним по-справжньому.

Снідаю. П’ю каву. Працюю.
На диво встигаю зробити більше, ніж за той самий час в офісі. Фріланс — це явно моє.
Але є нюанс. Чим тепер зайнятись? Додому не хочу.
— Цей день і так сумний, тож гірше не буде.

Я наважуюсь. Знаходжу на карті квітковий магазин і купую букет улюблених мамою еустом.

Капустяне кладовище зустрічає мене синьо-жовтим морем — прапори біля могил тих, хто вже поліг за нашу свободу. Віддаю данину пам’яті. Подумки дякую. Скорблю. Але йду далі.
Шукаю могилу мами. Сектор за сектором.

Я була тут з батьком всього один раз і погано пам’ятаю, де саме вона похована.
Згадую якісь примітні ознаки: надгробок, що привернув тоді увагу, кущ бузку, берізка. Де ж ти, мамо?
Мені вже здається, що я ходжу по колу. Але так і не можу пригадати, де її могила.

Сльози заливають обличчя. Адже я хотіла так мало — постояти біля неї. А навіть знайти не можу.
Безпорадна. Розбита. Нікчемна.
Я кладу еустоми на могилу невідомої мені жінки і йду на вихід.