✦2✦

ОЛЯ

Кілька хвилин — тиша. Звісно, тата може й не бути вдома — вийшов у магазин, до прикладу. Але про всяк випадок я тисну на дзвінок ще раз.
Чую човгання і бурмотіння, щось на кшталт:
— Та йду я, йду...
— Хто там? — питають за дверима.
— Я, тату, — кажу тихо, нагадуючи собі підлітка, що загрався до ночі й забув ключі, перебудив усіх удома, тож зараз слухатиме справедливі докори.

Двері розчиняються стрімко. Переді мною — мій батько. І водночас — незнайома людина. Він схуд, осунувся, змарнів. Видно, що йому важко стояти, тож він спирається на одвірок. Із усього, що колись складало образ мого батька, залишилися тільки очі — холодні й пронизливі. Ці очі вивчають мене в цю мить, не вірять, що я тут, уперше за три роки.
— Привіт, тату. Пустиш?
Він переводить погляд на мою валізу, киває якійсь своїй думці й, не озираючись, кидає сухо:
— Проходь.

Заношу валізу в коридор, знімаю кросівки. Поглядом шукаю свої старі капці або хоча б гостьові — але тут такого вже немає. Йду босоніж до кухні.
— Каву будеш?
— Так, дякую.
Сідаю за стіл. Варити каву в турці — це наш домашній ритуал, до якого мене привчив саме тато.
Поки він при ділі, я оглядаю кухню — місце, де колись збиралася вся наша родина. Тут усе ніби так само, як було за мами, але водночас — зовсім інакше. Ті ж меблі, шпалери, штора, але інший запах. Відсутній блиск і тепло.

Тато мовчки протягує мені велику чашку кави з молоком. Приємно, що він ще пам’ятає, як я люблю. Сам сідає навпроти з маленькою філіжанкою.
— Як твої справи? — намагаюся почати розмову.
— Нормально, — суха відповідь.
Мовчу. Я не сподівалась на радісний прийом, але хоча б на теплий.

Ми з татом майже не спілкуємося з дня смерті мами. А може, й раніше не спілкувалися — бо нашим зв’язковим була вона. Він ображається, що я не була на похованні. Що з моменту переїзду з Льошею із Запоріжжя приїжджала лише один раз — три роки тому. Але найбільше — на той сором, який, як йому здається, я спричинила. Покинула чоловіка, дитину й завіялася за подругою в столицю — ніби за легшим життям. Через мене він не бачиться з єдиним онуком.
Усе це він сказав мені при нашій останній зустрічі. Тоді я була настільки розбита й ошелешена його словами й подіями в нашій родині, що просто мовчки зібрала речі й поїхала.

Зараз я розумію: багато що він почув у викривленому світлі — від тітки Віри або самого Олексія. Щось домислив сам. Я ж нічого не пояснювала — шкодуючи його. Він тільки-но втратив дружину.
На це розуміння знадобився час. Потім ми почали зрідка зідзвонюватися. Але й тільки.

І от я тут. Бачу на власні очі, як вкорінилися його упередження. І німію.
Я думала, що з порога все поясню. У мене тепер є сили сказати, як мені було важко, яка я була самотня. Що я не хотіла кидати сина — мене переконали, що так буде краще для нього.
Якась частина мене наївно сподівалася, що тато мене пожаліє. Що скаже щось мудре, як колись. Але зараз я бачу: мої слова будуть марними.

Та все ж — я тут.
— Можна зайняти свою колишню кімнату?
— Займай.
Він встає і повільною ходою виходить із кухні, зачиняється у своїй кімнаті. А я зітхаю — і йду в свою.

Вагаюся перед дверима. Згадую, якою була ця кімната, коли я залишала її перед тим, як з’їхатися з Олексієм. Сонце. В моїй кімнаті завжди було сонячно. Легкі фіранки, зелені шпалери, м’яке покривало на дивані, шафа, письмовий стіл, книжкові полиці. На підлозі — килим, на якому я любила сидіти й читати. А на підвіконні — квіти. Багато квітів.

Посміхаюся й відчиняю двері. Посмішка зникає. Від тієї кімнати нічого не залишилося. Шпалери вигоріли до блідо-сірого, фіранки вицвіли. Покривало й килим — зникли. Натомість — коробки. Багато картонних коробок.
Підходжу до найближчої. Відкриваю. Речі. Схоже, мамині. Коробки не підписані — тато просто поскладав усе й виніс сюди, як у комору.

На душі — порожньо. Гірко.
Полиці порожні. Мої книги зникли. Відкриваю шафу — там висять старі речі з університету. Схоже, я не захотіла брати їх у нове життя.

Мені сумно. Хочеться плакати. А ще — поїхати назад у Київ. Мар була права: я роблю помилку.
Сідаю на диван і даю собі хвилину, щоб усе це пережити. Переводжу подих.
Я завжди зможу поїхати — вмовляю себе подумки. Зрештою, я так і зробила три роки тому — і от наслідки. Якщо поїду зараз — втратимо з татом останній шанс.
Я й справді думала, що буде легше. Що він чекає, хоч і не зізнається. Але все інакше.
Доведеться докласти більше зусиль, ніж я гадала.

Видихаю. Я прийняла рішення.

Повертаюся до побутового.
Дарма я не взяла постіль, рушники. Думала — все тут є. А тепер розумію: навіть якщо тато й дасть — я не зможу ними скористатися. Це речі з мого минулого, які втратили своє тепло.

План такий: збираюся в «Амстор» по білизну, рушники, капці, халат. Там має бути «Сільпо» — куплю щось із продуктів. Потім — прибирання.

Виходжу на кухню, оглядаю вміст холодильника й полиць. Не густо. Каструля з гречкою, шматок ковбаси. Запасів немає. І це — у час можливих блекаутів.
Роблю нотатки. Подумки нагадую собі: викликати таксі на зворотному шляху, щоб не тягнути все в руках.

— То ти надовго, — констатує тато.
Підійшов тихо, чи, може, я надто заглибилась у думки.
— Так, тату. Надовго.
Відповідаю спокійно, витримуючи його холодний погляд.