✦1✦

ОЛЯ

Виходжу з інтерсіті й чую такий дорогий моєму серцю «Запорізький марш». Посміхаюся. Серце стискається від туги — і розквітає від щастя. Я вдома.

Попутник у військовій формі допомагає спустити мою валізу, незважаючи на власний важкий рюкзак. Дякую від усього серця, подумки промовляючи слова-обереги для цього мужнього чоловіка. Прощаємося і йдемо кожен у своєму напрямку.

Спускаюся невеликими сходами, тягнучи багаж, і ось переді мною моє місто дитинства — Запоріжжя. Комусь воно пахне вихлопами, а мені — завжди сонцем. І хай попереду невідомість, і Мар назвала мій вчинок безглуздям — я тут. І моє серце вкотре підказує, що я роблю все правильно.

Коли я поділилася з Мар’яною своїми планами, вона ледь не захлинулася кавою, яку щойно пила. Не до кінця відкашлявшись, почала, як завжди, вправляти мені мізки: — Олю, нащо їхати у прифронтове місто, воно майже щоночі обстрілюється КАБами.
— Ну навіщо, ти відмовилась від оренди — така класна квартира! Де ще ти знайдеш таку в Києві за ці гроші?
— Не кидай хоч роботу, я домовлюсь про віддаленку для тебе.

Я прийняла лише останню з її пропозицій. Насправді ж не вірила, що їй вдасться. Бо якби була можливість працювати віддалено, я б і сама не думала про звільнення. Але Мар’яна якимось дивом дійсно домовилась. І мене відпустили.

Чому я поїхала? Думаєте, тікала від Богдана чи не могла бачити його колишню? Все не те.

Я не вперше починаю життя з однією валізою речей, але вперше роблю це свідомо — і за власним бажанням. Не тікаю. Навпаки — повертаюся. До себе. Мені треба пройтись знайомими вулицями, доторкнутись до знайомих стін, почути рідні звуки, щоб нарешті згадати, ким я була — допоки не почала раз за разом себе втрачати.

Важко рухатися вперед, коли в минулому не закриті рани. У мене їх кілька. І я вирішила почати загоєння з тієї, що піддається лікуванню легше.

Мене ніхто не зустрічає й не чекає, тож сідаю в таксі й їду за адресою, яка завжди виринає в пам’яті.

Місто вже давно прокинулося й живе, вирує, мчить. І все ж я бачу, як воно змінилося: напружене, заколочене фанерними дошками, місцями побите. Воно схоже на мене — готове до бою, попри ще свіжі рани.

Машина злегка підстрибнула, коли ми переїжджали трамвайні рейки, і я виринула з власних думок. Оглядаю місто крізь вікно автомобіля. Стандартні панельні висотки, зелені насадження, що ще не встигли вигоріти на сонці, магазини на перших поверхах, хаотично прилаштовані мафи.

Примітно, що я приїхала в місто дитинства саме першого червня — у День захисту дітей. Колись у цей день батьки водили своїх малюків у парки, де всі каруселі були безкоштовними. Можна було їсти солодку вату, шукати кульбабки, що вже перетворили свій цвіт на повітряну кульку, здмухувати й загадувати бажання. Вірити, що воно неодмінно збудеться. Цікаво, чи поведуть батьки цього року дітей у парки?

Мій район Піски майже не постраждав від російських снарядів, але і тут уже є сліди війни: ті ж зашиті в ДСП вікна, звук тривоги, який саме в цей момент перебиває галас вулиці.

Швидко розраховуюсь з водієм, беру свою валізу й ховаюсь у під’їзді. Переводжу подих. Не знаю, чого боюсь більше — ворожого удару чи не дружнього прийому власного батька. Але справу зроблено. Я вже тут.

Тож піднімаюсь сходами на третій поверх. Підходжу до залізних дверей. Тягнусь рукою за ключами, які в мене є, але завмираю. Не знаю, наскільки це доречно. Переводжу подих — і тисну на дзвінок.