1. Труп

Нудно. Моє тіло у комі. Нафаршироване усілякими трубками і дротами, підключене до моніторів і крапельниць. А я наче замкнутий у цій стерильній білій палаті, ще й цей писк мене дратує. Наче пінопластом по склу, б-р-р-р. Це моє тіло мене карає за те, що не даю йому перепочинку? Бо я відмовляюся ходити на вечірки, подорожувати і спати по вісім годин на день? Воно стомилось від роботи без вихідних і спортзалів? Ну от, виспиться воно, відпочине і знову помчу на свою улюблену роботу, буду гайки крутить з ранку до вечора, а ввечері у спортзал. Це ж зі мною не назавжди. Не назавжди ж? Я ж живий? Он же ж я, лежу. Блідий трохи, але ж дихаю. Чи це за мене апарат робить?

Проходжуся по палаті, чи то левітую, бо ноги не торкаються підлоги. Умивальник, тумба, дзеркало, стілець. Якщо я привид, то маю вміти проходити крізь стіни, я таке колись у фільмах бачив. Рухаюся до стіни палати, але впираюся в неї. Хоча по відчуттях, наче перешкода не переді мною, а навпаки, десь там, позаду. Наче припнутий до свого тіла довгим ланцюгом, якого вистачає тільки на те, щоб пересуватися по палаті. 

Дивлюся в дзеркало — мене не видно. Колись у дитинстві я мріяв про шапку-невидимку, а тепер от воно як. І без шапки.

Визираю у вікно — там гарно. Жовтий клен під стінами лікарні скидає гострокуті листки, і ті повільно кружляють у повітрі, лягають на дерев’яну лавку. Рудоволоса дівчина у жовтому плащі бере один листок у руку, крутить його між пальцями і сідає на лавку. Дістає з сумки термочашку і робить ковток, заплющує очі. Ех, а я навіть нічого у руки не можу взяти. Хоча… я ж не пробував. Йду до стільця. Хапаю його руками, намагаюся взятися за сидіння, щоб його підняти. Марно. Руки проходять крізь стілець. Пробую його попхнути, не виходить. Я ж кажу, нудно. Так би хоч напакостить міг, а так… 

Тиняюся по палаті, як неприкаяний, ще з пів години, доки у палату не заходить медсестра у білому халаті. Тихо причиняє двері, визирає через щілину в коридор, дивиться на моє тіло. Схиляє голову набік. Бере стілець і ставить біля ліжка. Ану-ану, хоч щось цікаве.

— Ти не проти, якщо я посиджу тут трохи? — питає у мого тіла. — Звісно, ти не проти.

Плескає мене по плечу.

— Ей, не треба за мене відповідати! — кричу. Вона мене все одно не чує. — А якщо я проти?

Вона нагинається, руде пасмо ловить промінь з вікна, відблискує. Вона заправляє його за вухо, поправляє на мені плед. Це ж та дівчина, що щойно сиділа на лавці. Вона усміхається мені. Точніше, моєму тілу. Сідає на стілець, спирається на спинку. Розгладжує халат на колінах. Білий халат їй не личить. У жовтому плащі було краще.

— Ти симпатичний, — каже, проводить рукою по моїй щетині. — Тільки поголитися не завадило б.

— Ей! — кричу. — Не чіпай мене!

— У тебе є колишні? — питає, закушує губу. — Хоча, навіщо я питаю. У всіх є колишні. І у мене. Я, коли Вовчик мене покинув заради Ірки, уявляла, як через кілька років буду такою королевою йти вулицею, в шубі, на підборах. Або краще буду їхати своєю автівкою. А він сидітиме на лавці з пивом, такий нещасний, непоголений, Іркою покинутий. Бомж. А я принцеса.

— І що? — питаю. — Як все вийшло? Вовчик тепер на коні, а ти ні?

Вона зітхає, її плечі опускаються.

— Давно то було, майже рік тому. На Геловін. А сьогодні я дізналася, що він у цій лікарні отримав посаду головного лікаря. Уявляєш? У моїй лікарні. 

— Ха-ха-ха, — сміюся. — У твоїй? Ти ж проста медсестра.

— І тепер я тут ховаюся, поки у них п’ятихвилинка, щоб не потрапити йому на очі. Він успішний, заможний. Ще й з Іркою разом. А я як була медсестрою рік тому, так і зараз. Та я взагалі в професію пішла тільки заради нього. А він мене розтоптав. І що мені тепер робити? 

— А я звідки знаю? — питаю. 

— Тільки ти нікому не проговорись, що у мене були шури-мури з головним лікарем. Знаю, ти мовчатимеш. — Вона усміхається. — Якщо збережеш мій секрет, будеш моїм найкращим другом. Я буду з тобою ділитися своїм болем, а ти мовчки слухатимеш і не перебиватимеш. Хі-хі-хі.

Потирає долоні, хихоче. Смішна.

— Ото вигадала, другом. Хіба так друзів шукають?

Справді, а як їх шукають? З Сашком я познайомився ще в інституті, Ігор живе зі мною на одній сходовій клітці, а Сірого знаю з дитинства. З тих часів у мене нових друзів не з’являлося.

— Хоча, знаєш… — вона чухає кінчик носа з ластовинням. — Здається, я вигадала план, як втерти Вовчику, чи то вже тепер Володимиру Івановичу, носа. І ти мені трохи допоможеш…

— Е ні, в спільники мене не записуй!

— І не відмовляйся. — Накручує кучеряве руде пасмо на палець, — Справжня дружба, вона, знаєш яка? Коли друг питає, чи допоможеш ти йому закопати труп, треба відповідати питанням: хто за кермом і чи є у нього лопата.

 — Який ще труп? У що ти мене вплутуєш, руденька? Скажи, що це жарт!

— Тільки треба дещо підготувати. А часу до Геловіну лишилося мало. — Її зелені очі світяться, як світлячки під рудими віями.

— Агов! — кричу на самісіньке вухо. — Який ще труп?

До палати заходить жінка з короткою стрижкою, рожевою помадою і фонендоскопом на шиї.

— Ольго, що ти тут робиш? — суворим тоном запитує. — Твоя зміна вже скінчилася.