Розділ 19

Хочу. Він навіть не уявляє наскільки.
— Руку забрав, — над головою ричить Віталій.
Цей бугай штовхає Артема у груди. Коханий робить крок назад й ледь не падає. Віталій стискає пальці в кулаки й налаштований на бійку. Я стаю між ним та Артемом. Кидаюся на свого непотрібного охоронця:
— Ти чого? Це мій знайомий.
— Щодо цього знайомого Дмитро Петрович дав чіткі вказівки. Не підпускати до вас ні на крок.
— Мені байдуже, хто і що казав, — Артем торкається мого ліктя й цей дотик пронизує блискавкою, — Таню, нам потрібно поговорити.
Потрібно, проте вуха Віталія цьому не сприяють. Він все розповість Дмитру, а той знайде на мене способи впливу. Я розвертаюся до коханого. Дуже хочеться його обійняти. Скучила за його поцілунками та ніжностями. Натомість зберігаю на обличчі маску байдужості:
— Гадала ми вже все обговорили. Я не можу розлучитися. Принаймні тепер.
— Чому? Невже не можеш попрощатися з його грошима? — Артем супить брови та голосно кричить, — щоб ти знала у мене теж є гроші. Я заможна людина.
Коханий зробив хибні висновки й це ображає. Він вважає мене меркантильною, а це не так. Не можу зізнатися про шантаж дитиною, як і про те, що Дмитро прослуховує мій телефон. З грудей виривається запитання, яке мучило останні дні:
— Чому ти сказав, що збанкрутів?

— Я вже пояснював. Спочатку це була гра, а потім, щоб бути ближче до тебе та до Софійки. Я не можу і не хочу без вас.
Його слова шматують душу. Наші бажання взаємні і я теж хочу бути з Артемом, але між нами нависає чорна тінь Дмитра. А точніше Віталія. Стискаю плечима:
— Справа не у грошах, там дещо інше.
— Що? Кохання? — звучить з насмішкою, — ти ж його не кохаєш.
— Є інші речі через які люди змушені жити у шлюбі, — намагаюся натякнути, проте чоловік не розуміє.
— Я тебе не впізнаю. Де поділася та щира дівчина у яку я закохався? — в його очах вирує розчарування та біль.
Хочеться все пояснити, проте боюся реакції Дмитра. Він попередив, що телефон Артема теж прослуховують. Можливо й обманює, проте ризикувати не хочу. Зважаючи на це, навіть не можу написати чи зателефонувати з іншого номеру. Винувато опускаю погляд:
— Вона є, тільки тепер не можна робити те, що хочеться. Пробач, але зараз так склалися обставини.
Більше не можу нічого сказати. Слова зібрали у грудях та бажають вийти на волю. Дивлюся на Віталія та стримуюся з усіх сил. Не варто давати козирі Дмитру, щоб він мав чим мені дорікати. Артем стоїть мовчки. Відчуваю спекотний погляд на своїх вустах й мене окутує жаром.
— Я хочу бачитися з Софійкою, — доноситься сталевий рівний голос з нотками байдужості. Емоції чоловіка вщухли й тепер він нагадує бездушну статую. Розумію, влаштувати побачення зі Софійкою без відома Дмитра тепер неможливо. Схвально киваю:
— Я подумаю, як це можна влаштувати.
— Добре. Напишеш мені повідомленням. На жаль зробити те саме я не можу. Ти скрізь мене заблокувала, — Артем говорить з докором.
Серце окутує гіркота. Не хочеться, щоб коханий так думав. Він гадає — я відмовилася від нього, від нас. Насправді я не припиняю мріяти про спільне майбутнє. Віталій безцеремонно оминає мене та нависає над Артемом:
— Розмову закінчено. Щоб більше не наближався до Тані, інакше тебе збиратимуть в лікарні по шматках.
Від таких погроз шкіру пронизує кригою. Страшно, що такий жорстокий чоловік ходить за мною слідом. Артем не злякався, навпаки це тільки розпалило його:
— Може це тебе збиратимуть по шматках? Ти надто самовпевнений.
— От і перевіримо, — Віталій замахується та простягає руки до Артема.
Я швидко стаю між ними, хапаю охоронця за плечі й намагаюся перешкодити йому вдарити коханого. Мене ж він бити не буде? Принаймні я на це сподіваюся. Його сірі очі здаються скляними. Насуплені брови викликали зморшки на чолі, а грізний вигляд додає войовничості. Не показую страх, котрий осів на грудях, і впевнено наказую:
— Припини. Артем уже йде, ми все з'ясували. Мені потрібно на роботу. Я не маю часу на непотрібні бійки. Ходімо до готелю. Ти ж там теж маєш мене охороняти? Може на мене нападе павук чи скелет вилізе з шафи. Поводься гідно й заховай кулаки.
Віталій забирає руки. Я йду вперед, хоч мене невидимим магнітом тягне назад до Артема. Чоловік, наче це відчуває, гукає навздогін:
— Таню! — зупиняюся. Всупереч намірам, не можу ігнорувати коханого. — Я маю знати. Це твоє остаточне рішення? Ти не розлучишся?
Кусаю губи. Артем навіть не уявляє як сильно я мрію про розлучення. Не можу зізнатися у такому. Не обертаюся. Боюся розплавитися від його погляду. Виштовхую з себе зізнання:
— У цьому випадку я не можу розлучитися.
Сподіваюся він зрозуміє мій натяк. Швидкими кроками прямую до готелю та ховаюся за дверима. Боляче. Як же боляче відпускати кохану людину. З усіх сил стримуюся, щоб не розплакатися перед підлеглими. Йду до свого кабінету та переглядаю звіти. Проте думки зовсім не про роботу. Віталій чатує під дверима. Я викликаю адміністратора. Каріна з'являється майже одразу.
— Мені не зручно про таке просити, але можеш дати мені зателефонувати зі свого мобільного? Просто я свій забула зарядити.
— Я принесу вам зарядку, у мене є.
У мене теж є, у сумочці. Вирішую скористатися тимчасовою відсутністю дівчини, щоб поговорити телефоном без свідків. Широко всміхаюся:
— Буду вдячна, але це терміновий дзвінок. Я швидко.
— Звісно, кажіть номер.
Я диктую цифри з блокнота. Каріна набирає їх на екрані та натискає кнопку виклику. Простягає мені мобільний, а я намагаюся її спровадити.
— Принеси, будь ласка, зарядку.
Дівчина виходить з кабінету. Я зв’язуюся з юристом та стисло висвітлюю ситуацію. Він обіцяє допомогти. Фотографую шлюбний договір та надсилаю з телефону Каріни. Поки вона не повернулася, видаляю всі дані. Встигаю все зробити до її приходу. Вона залишає зарядку та йде. Сподіваюся юристи знайдуть зачіпку, яка звільнить мене від присутності Дмитра у моєму житті.