Розділ 1

- Навіщо мені водій? Я завжди сама водила авто, - обурююся та виходжу з аеропорту. Яскраве сонце сліпить очі і я поправляю широкий білий капелюх на голові.

- Так треба. Він не лише водій, а ще й за сумісництвом охоронець. Я прошу тебе, потерпи лише кілька днів, поки я не вирішу справи. Це заради твоєї безпеки.

Я підтискаю губи. За чотири роки шлюбу знаю, що мій чоловік любить зайвий раз перестрахуватися. Мені нічого не залишається, як погодитися.

- Добре. Де він?

- Чекає з твоєю машиною на стоянці.

Завершую виклик та прямую на стоянку. Спека прогріває до кісток і я вже сумніваюся, що й справді прилетіла до Києва, а не залишилася в Іспанії. Зупиняюся. Вибираю із сумочки сонячні окуляри та за ними ховаю очі. Йду далі, волочачи валізу за собою. Виходжу на дорогу, а валіза з гуркотом підстрибує з бордюра. Стає важче її тягти. Я розвертаюся. Чорт! Коліщатко зламалося і тепер доведеться тягнути валізу на одному колесі. Ну, де ж той водій? Хоч би допоміг чи що.

Роздивляюся автомобілі й нарешті бачу свій. Цокаючи високими підборами йду до неї та шкодую, що не одягнула зручного взуття. Дмитро каже – завжди маєш відповідати статусу, от і доводиться ходити на підборах та носити білий костюм зі спідниці та блузки з короткими рукавами. Образ доповнила масивними чорними сережками, намистом та браслетами. Діловий партнер не скупився на компліменти. Шкодую, що не переодягнулася у літаку і тепер доводиться паритися.

Підходжу до свого автомобіля з відчиненими дверима біля водійського крісла. Злюся, що водій не ввімкнув кондиціонер та запускає спеку в салон. Одразу бачу його. Він стоїть з пасажирського боку, обернений до мене спиною. Відмічаю широкі плечі й мускулисті руки. Такий й справді зможе захистити. Мені подобається його одяг. Чорні штани та біла футболка з коміром додають офіційності. Радію його чепурності. Зупиняюся й важко віддихуюся після марафону з валізою:

- Добрий день! Я Тетяна і ви чекали на мене. Покладіть валізу у багажник і їдемо додому.

Незнайомець розвертається, а я застигаю на місці. Не може бути! Моє серце пришвидшує удари та, наче скажене, б’ється у груди. Не вірю своїм очам і прискіпливо оглядаю чоловіка. Смаглява шкіра, темне волосся коротко стрижене, пухкі вуста скривилися від невдоволення, а карі очі проймають поглядом. Сумнівів немає. Перед мною Артем, моє перше кохання. Здається він став ще вродливішим. Сподіваюся він мене не впізнає. Хоч би не впізнав. Той, кого я так довго намагалася забути й сподівалася більше ніколи не побачити, стоїть перед мною та недовірливо зіщулює свої чарівні очі, які й досі притягують наче магнітом:

— Таня? На тебе я точно не чекав.

— Тепер для тебе я Тетяна Вікторівна, — намагаюся впоратися з хвилюванням і роблю все щоб мій голос не тремтів. Артем має побачити мене успішною, впевненою у собі жінкою, а не полохливим зайченям, яким я була раніше, — несподівано бачити тебе своїм водієм. Мабуть, у долі існують бумеранги.

— Ти про що? — чоловік недовірливо супить брови, а я досі не розумію, як із синочка олігарха він став водієм. Стискаю плечима:

— Повір я теж не у захваті від цього. Гадаю, буде краще, якщо ти віддаси мені ключі й ми забудемо про цю зустріч. Я скажу Дмитру, що мені не підійшов новий водій і я тебе звільнила.

— Водій кажеш? — його обличчям промайнула миттєва посмішка, а в очах заблищали хитринки, — чого ж звільняти? Я тебе із задоволенням підвезу. Навіть з вітерцем.

— Ти не зрозумів? Я не потребую твоїх послуг, нічого від тебе не треба.

— Чому ж? Невже й досі кохаєш мене?

— Пф…, розмріявся. Щоб ти знав, я тепер заміжня жінка, — навмисно демонструю обручку на безіменному пальці.

— То які проблеми? – Артем підходить та закидає валізу до багажника, — поїхали!

— Ти не будеш моїм водієм, — наполягаю на своєму.

Чоловік прямує до мене та зупиняється надто близько. Мій погляд липне до пухких вуст, які всупереч всьому, хочеться цілувати. Він наче помічає це, говорить з насмішкою:

— Якщо ти байдужа до мене, то чому тебе так турбує моя присутність? Те, що було між нами залишилося у минулому. Мені все одно кого возити. Чому я не можу бути твоїм водієм?

Я підтискаю губи та згадую про доньку, яка чекає мене вдома. Зроблю все, щоб він не дізнався, що вона його маленька копія.

Рада вітати вас на сторінках книги. Таня ще не знає, що ця зустріч виявиться для неї доленосною. Щоб не загубити, додавайте книгу до бібліотеки. Буду вдячна за серденька до книги.

Ваша Аврелька!