Глава 30

Чекати від Троя освідчення з вставанням на коліно і обручкою було б чимось з області фантастики. Ми знали одне одного чи не все життя, але цього разу він точно обрав момент, щоб я не могла сказати: ”Ні”, або “Давай не поспішати”! Наречена! Мені тільки й залишилось, що покліпати очима та кивнути. 

– Чудово! Тоді можливо ви вплинете на вашого майбутнього чоловіка? Я наполягаю на тому, щоб зробити хоча б рентген, а краще МРТ. Травми такого типу бувають дуже підступними, треба упевнитись, що мозок не постраждав і не буде відстроченої реакції. 

– Звичайно, треба оплатити обстеження? – інших ідей у мене не було, але відповідь вбила наповал.

– Ні. Треба згода пацієнта! 

Лікар запустив руки в кишені, а я повільно повернулася до Троя. 

– Любий, ти ж розумієш, що це необхідно? – голос у мене тремтів, бо з язика ледь не злетіли зовсім інші слова. Я поклала долоню на його здорову руку и так в неї вчепилась, що тільки дурень не зрозумів би натяку. 

– Я нормально почуваюся, – відповів Трой, але я ледь не прибила його за впертість. 

– Ніхто й не сперечається, але є такі речі… Лікарю, можна ми залишимось сам-на-сам на кілька хвилин? 

– Гаразд, – погодився він. – Ось направлення, медсестра чекає в коридорі, покличете її, у вас є десять хвилин. 

Хірург залишив документи на тумбочці біля ліжка, а я ледь дочекалася, поки зачиняться двері. 

– Що це за дитячі витівки? – накинулась я на нього. – Ти хоч розумієш, з чим граєшся, хочеш залишитися калікою? Значить так, Трою, піднімай дупу і йди на рентген! Інакше я заберу речі і повернусь додому просто сьогодні, ти мене знаєш!

Я намагалася говорити тихо, тільки виходило погано. Трой ніколи не хворів, у всякому разі я такого не пам’ятаю, але цей випадок… Він реально міг догратися! 

– Мала, не починай! Наче я не знаю, що таке струс мозку!

– То ти йдеш чи ні? 

Щоб не залишити для нього шансу, я пішла до дверей, відчинила їх і зупинилась, аж поки мій наречений не підвівся. Треба віддати належне, при цьому я не помітила, щоб він хитався, чи нетвердо стояв на ногах, отже це скоріше була перестраховка. 

– Пост медсестри – далі по коридору! Я чекатиму тебе тут. 

Трой зупинився поруч, а я подумала: як ми будемо жити разом? Ще жодного дня не обійшлися без сварки, це не ідилія як у Мей з її Вітаром. В шістнадцять років, коли ми таємно заручилися, все було простіше – маяк, поцілунки, картопля, запечена на багатті. Схоже, Трой думав те ж саме, але для цього зараз було не місце і не час. 

– Що таке? – я досі чекала, поки він вийде з палати. – Ти ж сам хотів мати мене за дружину. Не передумав? 

–А схоже? – вільну руку він засунув в кишеню і набурмосився. 

– Ти потрібен мені живим і здоровим, Трою, досить валяти дурня, добре? Ти ж не з тих, хто боїться брати кров з пальця! Чи думаєш апарат МРТ для тебе буде замалий? 

Я його обійняла, та провела пальцями до обличчю, бо попри все було боляче бачити наслідки аварії. Трой зітхнув. Потягнув мене до себе, але не встиг впіймати губи, бо на підлогу з кишені випало щось яскраве. 

Я опустила погляд. Спочатку подумала, що це знову ключі і йому треба зашити кишеню в шортах, але виявилося, що на під ногами валяється картка. Яскраво-блакитна, з зображенням двох дельфінів і написом “Серф Кайф Зона”. Нічого собі! Я підібрала її та покрутила в руках. На жаль, картка була не іменна, тільки з красивими золотими реквізитами, але в мене з’явилося дуже неприємне передчуття.  

– Що це? 

– Пропуск в клуб, дай сюди.

Я сховала знахідку за спину. 

– Ти ж не думаєш мене надурити? З яких пір ти тусуєшся по елітних клубах, тебе в таке місце не заманиш навіть пачкою грошей! Звідки вона?

– Знайшов в гаражі сьогодні вранці.

– Коли ми приїхали? Хочеш сказати, хтось заліз в дім поки нас не було? 

– Ні, – Трой примуржився, дивлячись кудись мені за спину. –Хтось побував у нас вже після того, як ми повернулись. Вранці там нічого не було!

Я поглянула на картку. Майже напевно на ній був код або якісь позначення, щоб виявити власника. “Серф Кайф Зона”... Хтось з поціновувачів дорогих дошок, вітрил та відпочинку на кращих пляжах. У мене була лише одна піздозра. 

– Мала, я розберуся з цим сам, – голос у нього став глухим. – Не втручайся!

– Як скажеш! Почекаємо, поки тобі знімуть гіпс, щоб ти власною персоною поїхав в клуб і знайшов того, про кого ми думаємо.

– Ми?

– Так! І не кажи, наче ти не здогадався, що це належить Стівену!