Емма

Була субота. Емма варила до обіду картоплю, яку її прийомні батьки купували у супермаркеті ”U”. Картопля була водяниста і не смачна. Але найдешевша. Дівчина автоматично глянула у вікно, крізь яке нічого не було видно. Просто очам хотілося відпочити на природній світловій плямі. Вікно з вулиці було густо засноване павутинням. Його заборонялося знімати під загрозою “вилучення з життєвого простору”. Так писалося на великих щитах вздовж річки Арру – тоненького вичахлого струмочка в оточенні густих річкових квітів – Примули водяної. Щитів було багато, і усі вони транслювали інформацію заборонного характеру. Після того, як десять років тому, у Вельєрі, купка божевільних намагалася “попрати закони миру й добра на користь хаосу й уседозволеності” (так і написано), у їхньому містечку  змінився мер, вирубили дерева й заборонили вирощувати фрукти та овочі на присадибних ділянках (знову ж таки під загрозою “вилучення з життєвого простору”). Чесно кажучи, Еммі давно хотілося, щоб її вилучили кудись уже з того життєвого простору. Від життя там було лише існування. Безрадісне, болісне, морально виснажливе й тупе існування. До семи років вона жила у лікарні А в сім років, за розпорядженням мерії, Емму узяли до себе бездітні сорокарічні Жозе й Мадлен Лупе. Вони були добрими людьми. Із байдужими  блакитними матовими очима. Своїх дітей не мали. Турбувалися про неї, як могли. Тобто годували, одягали й стежили, щоб о дев’ятій була у ліжку. Тепер Еммі чотирнадцять, і вона вчиться останній рік у коледжі, у третьому класі. Потім піде у лісний професійний ліцей і працюватиме у лісі – стежитиме, щоб там не росло нічого зайвого. Подружжя Лупе на початку року залишило заявку на сайті для стажувальників третього класу коледжів за професію “лісництво”. Просто у переліку пропозицій ця орієнтація стояла першою. От мосьє Лупе і натиснув. Емма замружила очі й похитала головою, ніби намагалася відігнати своє майбутнє.

Увійшли Жозе і Мадлен. Вони працювали у патрульній службі – дивилися, щоб ніхто (крім спеціальних служб) не спускався знічев’я з набережної до річки – поритися в землі-повалятися на піску. Занурення ніг у воду каралося “вилученням з життєвого простору”. Емма поставила на стіл картоплю з учорашньою рибою. Ну рибою воно називалося у супермаркеті. Насправді це була гумова субстанція білого кольору, яка і на смак нагадувала гуму. Жозе і Мадлен жваво обговорювали проєкт мера “Недремне око” – з’єднати рекламні щити над річкою та поза містом мережею відеокамер, що працюватимуть цілодобово, з метою виявлення ймовірних заколотників біля, так званого, водоймища. У мерії все ще боялися повторення ситуації, коли одного разу  місто вирішило жити за власними законами.  І саме річка Арру стала причиною смути. Жандарми ловитимуть порушників миру й злагоди, допитуватимуть й відправлятимуть до Причинного острова. 

Емма відпросилася пройтися. Недільний вивірений маршрут – навколо річки. Був початок жовтня, але сонце вдень припікало по-літньому. Дівчина йшла, підставляючи обличчя ласкавому промінню, й думала. Через тиждень їй знову лягати в лікарню на десять днів. Її хвороба вимагала щорічної госпіталізації. Мадлен каже, що якщо не піти, Емма помре. Може, не піти?

Момент, з якого дівчина себе пам’ятала, це коли її, семирічну, виписували з лікарні Святої Терези й передавали прийомним батькам. Товстий кудлатий лікар посадив її, острижену й ще не годовану, трохи налякану, на стілець, приладнав до ніжних скронь присоски й сказав:

-Не бійся, крихітко. Це не боляче. Ми поговоримо, добре?

Емма кивнула й подивилася на знайомих уже людей, до яких незабаром мала увійти в сім’ю. Вона знала цю процедуру. Так було вже.

-Отже, – розпочав лікар, включивши прибори. – Як тебе звати?

-Емма Лупе, – тихо сказала дитина.

Емма звикала до цього прізвища шість місяців. Відтоді, як сподобалася подружжю Лупе.

-У тебе є батьки?

-Ні.

-Брати? Сестри?

-Ні.

-Дідусь? Бабуся?

-Ні, немає нікого.

-Ще родичі?

-Ні. Я нікого не знаю.

Лікар активно заклацав клавіатурою на комп’ютері.

-Добре, – задоволено промовив він. – Ти знаєш, Еммо, чому ти знаходишся у лікарні?

-Так. У мене хвороба. Небезпечна. І я мушу бути під наглядом спе-ціалістів.

Емма затнулася на останньому слові – воно було для неї заважке, але вона його часто чула й хотіла вжити. Лікар усміхнувся.

-Молодчинка, Еммо, – сказав він собі під ніс. – У якому місті ти живеш?

-Місто Вельєр. Регіон Бургундія.  Департамент Франш....

-Досить-досить. Молодчинка... – зупинив товстун, орудуючи мишкою.

-Країна Франція, – тихо, за інерцією продовжила Емма.

-Який головний закон Франції? – урочисто запитав лікар.

-Закон Послуху.

-Чудово, – вчергове підсумував лікар і поставив галочку на екрані.

Через секунду він  близько під’їхав до Емми на стільці й, заглядаючи їй в очі, повільно запитав:

-Де твій дім, Еммо?

-Тут. У лікарні Святої Терези, – швидко проговорила Емма.

Їй так хотілося сподобатися лікарю своїми правильними відповідями. Вона боялася, щоб ніхто не зауважив про її непридатність до життя серед нормальних людей, як це було минулого року.