Розділ 51

З останніх сил підіймаюся до себе в кімнату й утомлено плюхаюся на ліжко.

— Що трапилося? — підіймає на мене здивований погляд Лалі. Вона, прикривши ноги покривалом і кутаючись у величезний пухнастий халат, зосереджено читає якийсь підручник, але мій вигляд змушує її відірватися від вивчення матеріалу.

— Талбот захворів, — видавлюю із себе, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Так? — здивовано тягне подруга. — Застудився? Хм... думаю, варто його провідати?

— Ні, не застудився, — ще тихіше відповідаю. — Лалі... мені здається, у нього... лісма... — обережно озвучую свої припущення і сама ж лякаюся своїх слів.

Юлалія шумно вдихає повітря і відкладає книгу.

— Єсеніє... цього не може бути... Я впевнена, ти щось плутаєш, — хитає вона головою. — Ходімо провідаємо його, і ти в усьому переконаєшся сама.

Я дивлюся на Юлалію, таку спокійну, врівноважену, розсудливу, і в мене на очі навертаються сльози.

— Його немає, Лалі, — кажу хрипким від стиснутої горлом грудки голосом. — Я щойно від нього. Талбота забрали в лікарню.

— Єсь... ну... — мнеться вона. — А що лікарі сказали?

Розчаровано махаю рукою у відповідь.

— А що вони можуть сказати? Пообіцяли вилікувати, — знову зітхаю. — Тільки я ж днями переглядала перші ознаки лісми і картинки з виразками... Це вона, Лалі... І, між іншим, діагнозу мені так і не сказали.

— Ну хочеш, я завтра піду на пошту й відправлю татові телеграму, — здавшись перед моїми аргументами, пропонує подруга. — Він може знати, чим можна допомогти Талботу.

Свій план вона виконує вже наступного дня після пар, а за кілька днів на вахті залишають повідомлення, що надійшла відповідь.

Я ледве-ледве стримую себе, щоб не прихопити подругу й утекти із занять по відповідь. Але Лалі непохитна, та й сама я розумію, що потрібно досидіти до кінця пар. Та щойно дзвонить дзвінок і викладач оголошує закінчення лекції, ми, швидко покидавши в сумки зошити, ручки та інше канцелярське приладдя, кулею вилітаємо з аудиторії.

Телеграф розташований у тому самому приміщенні, що й телепорт. Я, зупинившись у дверях, з легкою ностальгією розглядаю знайомий зал, телепортаційні рамки, службовців в уніформі та відвідувачів. Здається, що минула ціла вічність відтоді, як я переступила його поріг. Ось на тому стільчику я сиділа, розглядаючи павутинку, а ось цей працівник мене зустрічав...

— Ну чого застигла, — смикає мене за рукав подруга, і я, труснувши головою, щоб відігнати недоречні спогади, відходжу від дверей і тупаю за нею в зал, де знаходиться телеграф.

Наш терпець уже вривається, і, отримавши послання, ми відразу ж сідаємо на лаву біля стіни і беремося його читати, не дотягуючи до гуртожитку.

Але лист, на превеликий подив, крім досить різкої відмови, твердого прохання не втручатися в підозрілі справи й не цікавитися подібними речами, нічого більше не містить.

Ми здивовано перезираємося й розчаровано зітхаємо, а Юлалія навіть блідне від образи за таку догану.

— Чому він так, — шмигає носом подруга. — Він же ніколи в житті мене не сварив, а тут написав таке...

Втішаюче обіймаю її за плечі й витягую з тремтячих пальців сусідки судомно зім'ятий аркуш.

— Не засмучуйся, Лалі, — гладжу її по плечу. — Він просто турбується про тебе... Як і будь-хто з нормальних люблячих батьків. Дивись, навіть пише: «Люблю тебе, моя квітко нокарпуса». Це, звісно, звучить кострубато, але все ж таки...

— Що? — сльози Юлалії миттю висихають. — Яка квітка? Нокарпуса? Він же не цвіте!

Я простягаю їй записку, щоб вона сама переконалася в написаному, але ми обидві розуміємо, що щось тут не те.

— Треба прочитати про цей нокарпус більше, — скрупульозно вивчивши послання, видає сусідка. — Неспроста тато мене так назвав...

Додому ми повертаємося вже майже в сутінках. Вуличні ліхтарі поки не ввімкнули, але на ґанку біля входу в гуртожиток уже горять світильники. А ще стоїть кілька карет швидкої допомоги.

Злякано хапаю подругу за руку, ошелешено спостерігаючи, як санітари виносять щонайменше четверо нош із хворими. Біля нас прилаштовується той самий хлопчисько, який нещодавно за мідяк бігав по допомогу для Талбота.

— Що трапилося? — запитую в підлітка.

— Лісма, кажуть, — хукає він на свої змерзлі й почервонілі руки. — Забирають до студентської лічниці й закривають її на карантин.