Розділ 50

Я ледве досиджую до кінця пари, квапливо карябаю на аркуші першу-ліпшу маячню, видаючи її за своє бачення, і, схопивши сумку, вилітаю з аудиторії. Ноги немов самі біжать у бік гуртожитків, на серці стає дедалі важче і важче. Кулею злітаю на потрібний поверх і тільки перед кімнатою одногрупника зупиняюся, щоб перевести подих. За дверима чується тихий шурхіт, іноді скрип пружин матраца, ніби хтось перевертається на ліжку, і ледь чутний дзвін посуду.

Рішуче підіймаю руку, стукаю об одвірок і, не чекаючи дозволу, входжу.

— Єсеніє? — здивовано підіймає брови Талбот.

Він лежить на ліжку поверх покривала, до пояса прикритий теплим картатим пледом, і вигляд у друга, чесно кажучи, кепський.

— Привіт, — озираюся навколо. М-да, кімната хлопчаків — це кімната хлопчаків: розкиданий одяг, немиті чашки, що гроздяться пірамідою на столі, підручники де тільки можна... Чорт ногу зломить у цьому бардаку. — Ти один?

Тал розгублено киває і, підвівшись, звільняє від речей приліжковий стілець, щоб я могла сісти.

— Стю у віварії. У них там підготовка тварин до якогось експерименту і до вечора його не буде, — поспішно пояснює Тал, чомусь червоніючи.

— Тале, — раптом засоромившись, мну на колінах спідницю, присівши на запропоноване місце. — Ти не подумай, що я того... Зовсім з глузду з'їхала... Але в мене погане передчуття щодо тебе. Ти погано почуваєшся?

Одногрупник підкидає на мене здивований погляд.

— Ну, взагалі-то так... Зовсім трохи... — тягне він, кутаючись у плед. — Але я впевнений, це скоро мине. Я в житті нічим не хворів довше за два-три дні.

Мені б заспокоїтися і дати спокій хворому, але щось не пускає мене, тримає на місці, змушуючи напружено вдивлятися в риси Талбота, відзначати кожен найменший симптом і все, що здається підозрілим.

— Може тобі чай зробити? — подумавши, пропоную, щоб ще на трохи залишитися в кімнаті й отримати можливість довше поспостерігати за ним.

— Ну, давай, — тягне хлопець, здивований моєю пропозицією.

Поки крокую до столу й вибираю більш-менш чисту чашку, відзначаю і гарячковий блиск очей одногрупника, і скутість рухів, і дивне, якесь надто вже незвичне для нього, посіпування плечем.

Закип'ятити чайник — п'ять хвилин, ще п'ятнадцять на те, щоб чай заварився. Ставлю готовий напій на стілець біля ліжка, залишаючись стояти на ногах. Так я почуваюся трохи впевненіше.

— Що? — підіймає брови Талбот, бачачи мій рішучий погляд. Ніколи не сумнівалася в його проникливості.

— Знімай сорочку, — тихо наказую, складаючи руки на грудях.

— Що-о-о-о? — захлинається повітрям Тал. — Єсеніє, ти, звісно, просто диво, але я зараз ніби... трохи не у формі...

До моїх щік приливає кров, коли я нарешті розумію, як це звучить збоку.

— Тале, ти що, зовсім! — обурено вигукую. — Що в тебе на плечі, показуй! І швидко!

Тал теж заливається рум'янцем, розуміючи причину моїх дій, але сорочку стягує.

Вигляд червонуватої, вкритої невеликими виразками шкіри змушує підкотитися до горла грудку.

— Тале, ти знаєш, що це? — схвильовано шепочу.

Хлопець поспішно надягає сорочку назад і знизує плечима.

— Я ходив до аптекаря вчора. Він мазь якусь виписав. Сказав, що на псоріаз схоже... Ти не переживай, це не заразно...

— Тале, це не псоріаз... Я знаю точно, — ковтаю сухим горлом. — Потрібно викликати лікаря...

Карета швидкої допомоги приїжджає швидко, хлопчисько — онук містріс Блізе — за мідяк із радістю збігав по лікаря.

— Ви не хвилюйтеся, міс, — кладе руку мені на плече літній вусатий лікар. Я стою, спершись на одвірок, і дивлюся, як на ношах виносять Талбота, якому зовсім стало зле. — Ваш друг незабаром одужає. Організм сильний, молодий... На ноги швидко поставимо.

Неуважно киваю, відчуваючи внутрішню порожнечу... Не вірю... Ні краплі...