Розділ 49

Незважаючи на рожевий туман, що панує в моїй голові ще кілька днів після розмови з Кейном, на задвірках свідомості мене неприємно дряпає якась нестиковка. Вона з кожним днем стає дедалі відчутнішою і відчутнішою, поки я якогось дня не прокидаюся серед ночі з чітким відчуттям, що потрібно ще раз прочитати про лісму. 

Як могла заразитися нещасна Ребекка Льюїн, якщо лісма переноситься через укус тварин і не передається від людини до людини? Тварина ж захворює на неї, якщо на неї напав ликас. Але ликаси посеред столиці? Це якось уже занадто неймовірно. І на кого їм нападати? На бродячих кішок і собак? На білок у міському парку? Щурів?

— Ти чого не спиш? — чується захриплий спросоння голос сусідки. Над її ліжком відразу ж запалюється нічник, а сама вона різко сідає, немов і не спала ще якусь хвилину тому непробудним сном.

Теж сідаю на своєму ліжку, запалюючи світильник. Кімната заливається тьмяним жовтуватим світлом, залишаючи відчуття нічного затишку й тепла.

— Не знаю, — зітхнувши, знизую плечима.

— Ти про Кейна думаєш, — з лукавою усмішкою допитується подружка.

Про нашу з ним розмову я того ж дня розповіла Юлалії, терзаючись сумнівами щодо чесності хлопця, і ми обидві дійшли висновку, що він, швидше за все, не бреше, але таємниця, яку він, простий студент, настільки ретельно приховує, викликає не тільки пусту цікавість, а й серйозні побоювання. Аж до того, що подруга мені настійно радить подумати двічі, перед тим як закохуватися в нього по вуха, інакше є велика ймовірність бути замішаною в чомусь небезпечному і протизаконному. 

Ех, знала б моя мила Лалі, що я вже давним-давно віддала йому своє серце. І навіть поцілунки Ашкая, якими він двічі нагороджував мене за кожної слушної нагоди, іблизько не стоять поряд з тим єдиним, який трапився на балу. Саме він для мене був по-справжньому першим, тим, про який пишуть у книгах, тим, про який пам'ятають роками і відчувають трепет усередині, переживаючи знову і знову чудові моменти.

— Ні, не про нього, — хитаю головою. — Мене турбує лісма. Що ти знаєш про неї?

Брови сусідки здивовано злітають угору.

— Ну-у-у, не надто багато... — тягне вона. — Те, що нам викладали зі шкільного курсу.

— Від неї немає ліків, так? — нервово жмакаю простирадло на ліжку.

— Ні, — сумно хитає вона головою. — Але наші вчені працюють над цим... Працювали... Мій тато, наприклад...

— І що потім? — з надією підкидаю голову.

— Нічого, — зітхає подруга. — Проєкт закрили. Лабораторію розформували. Усі розробки вилучили й засекретили.

— Нічого собі! — не стримавшись, голосно вигукую. 

Оце так справи! Тобто ліки так і не знайшли і лавочку поспішно прикрили, а тим часом зростає кількість хворих у столиці. Цікаво, а яка ситуація в інших містах королівства. Це тільки нам так пощастило чи всім одразу? До того ж, якщо поміркувати логічно, то вчені явно щось винайшли, інакше сенсу засекречувати дані немає жодного.

— А що твій тато розповідав про це? — обережно запитую Юлалію.

— Нічого, він же документ про нерозголошення підписав, — закушує губу сусідка. — Але... перед тим як їх прикрили, я ненавмисно побачила його лист до його наставника. Він тата вчив багато років тому, був його науковим керівником, а тепер відійшов від справ, купив будиночок у примор'ї та відпочиває там, але тато й досі іноді з ним радиться.

— І що ж там було? — схвильовано запитую, внутрішньо відчуваючи, наскільки важлива ця інформація.

— Тато писав: сталася випадкова му-та-ці-я, — обережно по складах вимовляє Лалі. — Більше я не побачила, батько мене помітив і закрив рукою написане.

Сенсу лягати спати вже немає. За вікном тьмяною смужкою світанку жевріє горизонт, і я, довго не думаючи, встаю, щоб набрати в чайник води і зробити нам чай. Після розмови не тільки в мене прокидається тривожне передчуття. Лалі теж не сидиться на місці, і поки я заварюю тонізуючий напій у чашках, вона швиденько споруджує нам парочку бутербродів із шинкою та сиром.

Хоч шматок у горло не лізе через хвилювання, я вперто переконую себе з'їсти хоча б крихту. Сьогодні чотири пари, і навряд чи в мене знайдеться час збігати в буфет — занадто серйозні заплановані семінари. А там уже й час підходить збиратися.

В академії сьогодні тихо як ніколи. Таке відчуття, що всіх нас накрили величезним звуконепроникним ковпаком, а сміх і радість висмоктали дементори з книг про Гаррі Поттера.

На перших двох лекціях я благополучно дрімаю — безсонна ніч дається взнаки — і лише на третій із віщування приходжу до тями, і то тільки через те, що після неї в нас одразу ж семінар із магістром Шарльє.

Віщування не той предмет, який мені легко дається. Я ледве-ледве набираю пристойну кількість балів для допуску на іспит. Насправді я дуже стараюся, але всі мої старання йдуть намарне, хоч би як сумно це не звучало. Щоразу, коли мені потрібно зосередитися і побачити що-небудь із майбутнього чи минулого, голова починає настільки сильно боліти, що здається, ніби розколюється навпіл. Тому теорію я завжди складаю на відмінно, а практику на слабеньку трієчку.

— Не твій це предмет, просто не твій, — втішає мене магістр Шарльє і йде захоплюватися вміннями Белінди, яка вчергове передрекла на вихідні дощ. У цій дівчині, воістину, помер великий метеоролог, оскільки інші її прогнози — ті, що не стосуються погоди — і приблизно не такі точні.

Я з побоюванням дивлюся на сьогоднішній інвентар для передбачень — кришталеву кулю — і подумки готую себе до невдачі. Аби лиш голова не сильно боліла. Поки що ні руни, ні карти, ні входження в транс із шаманських практик не принесло належного результату. 

Насправді дар ясновидця є далеко не у всіх, він настільки рідкісний, що можна на пальцях перерахувати людей, які володіють ним. А всі ці атрибути, це частина програми, спрямованої на ознайомлення з різними способами, що використовуються в різні епохи і на різних континентах, і носить лише загальноосвітній характер та як можливість пробудити в комусь зі студентів сплячі здібності.