Розділ 48

— Майстре Лайле? — здивовано підіймаю брови, окидаючи поглядом чоловічу фігуру в чорній мантії, завдяки якій він майже невидимий у сутінках. Добре, що невеликі світильники над входом у магазин злегка розсіюють вечірню темряву, а через якихось метрів двадцять горить ліхтар, за ним ще один, і ще, і так до самого виходу з території ринку.

— О, можна просто Георг, — шкіриться він, показуючи великі білі зуби. І від цієї посмішки в мене буквально мурашки біжать по спині. Ну до чого ж неприємний тип!

Коротко киваю і запитально дивлюся на... Георга.

— Міс Єсеніє, не личить леді о такій порі ходити вулицею самій. Дозвольте вас провести, — одразу ж розкриває свої наміри чоловік і простягає мені долоню.

Ага, зараз! Уже біжу!

— Я не одна, — хмурюся і відступаю на крок до дверей магазину. Де ж Кейн? — По мене має зайти друг. Він ось-ось буде.

Годинник на ратуші б'є восьму вечора, я з хвилюванням переводжу погляд углиб алеї, але туди не дістає світло ліхтарів, і в темряві не видно, є там хто-небудь чи ні.

— Друг? — недовірливо примружується Георг. — А де ж він?

Чоловік починає демонстративно озиратися на всі боки, виглядаючи когось. Я роблю ще один крок назад і впираюся спиною у двері. Тікати мені нікуди, якщо цей «назгул» надумає напасти. Утім, навряд чи він наважиться. Зрештою, періодично тут патрулі проходять, та й я можу зчинити добрячий галас. Хоч мені й не віриться, що така поважна людина, навіть якщо вона з гнильцею, буде себе бруднити неправомірною дією. Не віриться... але насторожі бути не завадить.

— Не бійтеся, Єсеніє, — робить крок у мій бік. — Я всього лише хочу вас провести додому, якщо вже ви відмовилися від побачення.

— У дівчини вже є той, з ким вона на побачення ходить, — показується в плямі світла силует Кейна. І як тільки він зміг так непомітно підійти, що ні я, ні мій новоявлений шанувальник його не побачили? — Ходімо, Єсеніє.

Він теж простягає до мене руку, і я, не замислюючись, крокую до хлопця, відчуваючи, як його пальці міцно змикаються навколо моєї долоні. Мабуть, навіть трохи міцніше, ніж слід було.

— Я думаю, що дівчині самій варто дозволити вирішувати, з ким ходити на побачення, — анітрохи не знітившись, парирує Георг.

Чоловіки обмінюються настільки лютими поглядами, що мені на мить здається, що повітря навколо них ось-ось спалахне.

— Міс Єсеніє, моя пропозиція щодо вихідних у силі, — смикає куточком губ «назгул», навіть не глянувши на мене і продовжуючи свердлити поглядом Кейна.

— Не думаю, що вона доречна за даних обставин, — хитає головою Кейн. — І нам уже час.

Із цими словами він розвертається і тягне мене, немов на буксирі, у бік виходу. Я ще встигаю наостанок озирнутися і спіймати хижий погляд «назгула», спрямований мені в спину. Є в мене передчуття, що це лише виграна битва, а не війна... І річ зовсім не в тім, кому мене запрошувати на побачення...

Ми йдемо мовчки. Помалу я пристосовуюся до кроків Кейна і починаю ступати в одному з ним темпі.

— Що це було? — цідить крізь зуби друг. І неозброєним оком видно, що він ледве стримує гнів.

— Що? — невинно кліпаю віями. Цієї миті чомусь стає гірко й прикро. Значить, ігнорувати мене після поцілунку можна, а от іншим до мене залицятися не можна? Навіть якщо ці залицяння продиктовані зовсім іншими намірами.

— Ти чудово розумієш що? — гарчить Кейн. Таким я його ніколи не бачила. Невже ревнує?

— Смію сподіватися, що я просто сподобалася Георгу, і він мене запросив на вечерю, — немов нетямущій дитині, демонстративно беруся пояснювати. — Адже саме так повинні чинити справжні джентльмени. А не цілувати випадково на балах, а потім удавати, ніби нічого не сталося.

— Річ не у твоїй красі. Йому потрібно зовсім інше, і тобі це чудово відомо, — ледве стримується Кейн. У погляді, яким він мене нагороджує, палає вогонь.

— У сенсі інше? Ти хочеш сказати, що я не можу приваблювати чоловіків? — у грудях отруйною хвилею закипає образа. Ось значить, як він про мене думає. Аякже, простачка і дикунка з нагір'я явно не та, ким може зацікавитися поважний пан.

— Я не це хотів сказати, — тихо відповідає Кейн. — Ти перекручуєш.

— А що? — скрикую, не в силах стримати емоцій. Він думає, поцілував мене і все, а потім можна забути про це? Стерти з пам'яті, немов нічого й не було? — Якщо ти так легковажно ставишся до поцілунків, то й мені можна. І, відповідно, приймати залицяння від інших теж.

— Я не ставлюся легковажно, Єсеніє, — раптом він зупиняється і притягує мене до грудей. — Ти мені дуже подобаєшся. Дуже. Але нам не можна бути разом. Поки не можна. Тобі бути поруч зі мною занадто небезпечно.

— А до цього не було? До чого весь цей пафос? — пирхаю я йому в груди, але притискатися не припиняю, із захватом вбираючи кожною клітинкою тіла його тепло, насолоджуючись ніжними й водночас міцними обіймами.

— Ситуація віднедавна змінилася, — торкається він губами мого волосся. — Але щойно я все виправлю... я зможу почати до тебе залицятися за всіма правилами. Просто... Вір мені, Єсеніє... Ти віриш?

Моє серце тріпоче в грудях, немов дурний метелик, затиснутий у долоньці. Я пам'ятаю, як у дитинстві ловила метеликів на великій луці, складала ковшиком руки, прислухаючись до того, як лоскочуть їхні ніжні крильця внутрішній бік долонь, і шепотіла їм свої заповітні бажання, щоб потім із надією дивитися, як вони, випущені на волю, злітають у небо. 

Спогад накочує, як завжди, раптово, і вперше я не бажаю занурюватися в нього, мені хочеться просто стояти тут, ось так притиснувшись до Кейна, ткнувшись носом у виріз його куртки, вдихати такий рідний і знайомий запах і нікуди не поспішати.

— Вірю... — ледь чутно шепочу у відповідь.