Розділ 47

— Добридень, чарівна міс... — чемно схиливши голову, вітає мене відвідувач. — Ось ми й знову зустрілися...

У два кроки «назгул» долає відстань, що розділяє нас, і, зграбаставши мою руку, намагається закарбувати на ній ввічливий поцілунок.

— Дозвольте відрекомендуватися. Майстер Георг Лайл, — слинить він тильний бік моєї долоні.

А я, розгубившись, лиш кліпаю очима, лихоманково міркуючи, в якому стані мої руки зараз, після завзятого прибирання. О, так, хто б міг подумати, що той самий випадковий перехожий, який допоміг мені тоді на ринку, виявиться членом комісії з міністерства.

«Отже, не такий уже він і випадковий», — тихо шепоче мій внутрішній голос, і я повністю з ним згодна.

— Дуже приємно, — видавлюю із себе, не знаючи, куди подіти заціловану кінцівку. — Єсенія Скляревич.

Цей Георг якось підозріло задоволено зблискує чорними очима і робить спробу знову заволодіти моєю долонею, щоб ще раз поцілувати, але я розсудливо хапаю ганчірку й відро з водою.

— Ви вже вибачте, але мені потрібно виконати роботу, — роблю крок у напрямку стелажів, але «назгул» перегороджує мені дорогу.

— Міс Єсенія, — він окидає мене уважним поглядом. — Не вважайте за зухвалість, але я хотів би запросити вас на вечерю.

Здивовано дивлюся на вичепуреного молодого чоловіка, потім переводжу погляд на свій робочий фартух, ганчірку в руці, відро, повне мильної води, і заперечно хитаю головою.

— Дякую, але змушена відмовитися, — рішуче заявляю. — У мене ще занадто багато роботи, і, боюся, увечері буду надто втомленою, щоб іще кудись іти.

— Тоді, можливо, на вихідних? — не здається чоловік. — Дайте мені хоч маленьку надію, прошу! Ваша краса позбавила мене спокою, і я просто ні про що інше не можу думати. Ви собі не уявляєте, яке щастя охопило моє серце, коли я побачив вас в академії, адже весь цей час я невтомно шукав ту милу дівчину, яка зустрілася мені на ринку.

— Нічого не можу обіцяти... — тягну непевно. От причепився... як реп'ях.

Ну не вірю я, що його дійсно приваблює моя скромна особа. Точніше, приваблювати, може, й приваблює, але точно не жіночою красою і чарівністю. Цьому «назгулу» щось від мене потрібно, занадто часто він трапляється мені на очі. Швидше за все, він якось пов'язаний із карантами. Тепер я вже на дев'яносто відсотків упевнена, що дарку підкинув або сам Георг, вирішивши, що образ лицаря на білому коні зробить мене прихильнішою і викличе довіру, або він був у змові з тим хамом. Тричі «ха»! Не на ту напав.

— Я сподіватимуся на вашу прихильність, — патетично сповіщає мій підозрілий залицяльник і, відкланявшись, іде.

Ми з майстром Льюїном обмінюємося здивованими поглядами.

— Ти б не вірила йому, Єсеніє, — починає господар. — Таким, як він, від простої дівчини тільки одного треба... І це не міцна сім'я.

— Можете не турбуватися, — пирхаю, беручись за роботу. — Мені він абсолютно нецікавий. Та й рано мені ще на побачення бігати. Я вчитися хочу.

Майстер схвально киває і, помітивши, що в зал заходять запізнілі клієнти, поспішає до них.

До кінця робочого дня ще залишається трохи менше ніж пів години, коли я помічаю, що майстер Льюїн знову блідне і час від часу береться розтирати долонею ділянку серця.

Швиденько закінчивши справи, а деякі відклавши до завтра, рішуче підходжу до чоловіка і, уперши руки в боки, заявляю: 

— Майстре, вам погано. Я ж бачу. Давайте я проведу вас додому.

— Ні, що ти, Єсеніє. Це я, як галантний джентльмен, повинен тебе провести, — обурюється господар.

— От коли будете почуватися добре, тоді й проведете. А зараз моя черга, — твердо кажу, демонстративно розвертаючись у бік комірчини, щоб занести туди свій робочий інвентар і показати, що я на сьогодні зі справами закінчила.

За спиною пихкає майстер Льюїн, але слухняно прямує в бік свого кабінету — мабуть, і правда, серце дуже сильно розболілося, раз він так легко здався.

А за кілька хвилин ми вже закриваємо магазин і вішаємо на двері охоронку.

— Тату! — гучний вигук за спиною змушує мене злякано здригнутися, а майстра Льюїна — випустити ключі.

— Дороті? Що ти тут робиш? — здивовано вигукує він, а дівчина вже стискає його в міцних обіймах.

— Ну як я могла залишити тебе одного, тату, — схлипує вона, цілуючи старого в зморшкувату щоку. А потім відсторонюється і, змірявши мене чіпким, уважним поглядом, відрекомендовується: — Дороті Брик, у дівоцтві Льюїн. По її губах ковзає привітна посмішка, але все одно в її очах я бачу легку недовіру і занепокоєння.

— Єсенія Скляревич, — називаю у відповідь своє ім'я і запитально дивлюся на господаря.

— Дороті, люба, Єсенія працює в магазині і дуже допомагає нам із мамою... — на останніх словах він затинається і важко зітхає.

— Усе добре, тату, — гладить його по руці дівчина. — Я поживу кілька днів у тебе, поки тобі не стане легше.

— А як же діти? Чарльз? — здивовано підіймає брови чоловік і нахиляється, щоб підняти ключі й покласти їх у кишеню пальта.

— А що діти? Вони вже не немовлята, цілком здатні провести кілька днів із нянею і гувернанткою, — знизує плечима Дороті. — А Чарльз мене розуміє. І, між іншим, це його ідея...

Зрозумівши, що чоловік у надійних, люблячих руках, а його серцевий біль дещо відступив, я теж заспокоююся. Ми тепло прощаємося, і майстер Льюїн та Дороті йдуть, перед цим повідомивши мені, що завтра в магазині позаурочний вихідний.

Кроки батька й дочки, які жваво про щось базікають, поступово затихають, і я залишаюся на ґанку сама. Кейн, найімовірніше, не розраховував, що я так рано звільнюся, але нічого, почекаю його тут. Навряд чи я сильно змерзну за якихось п'ятнадцять хвилин.

— Міс Єсенія, яка несподіванка! — голос Георга Лайла застає мене зненацька.

«Дійсно — вражаюча несподіванка!» — подумки пирхаю я.