Розділ 46

Ребекку, чесно кажучи, я майже не знала. У найперший день містріс Льюїн видала мені все, що потрібно для роботи, пояснила мої завдання, і це була наша найдовша розмову за весь час, що я тут труджуся на благо магазину. 

Дружина майстра Льюїна і правда дуже страждала від артриту, багато справ їй було складно виконувати, але вона вперто приходила в першу половину дня і сумлінно допомагала чоловікові, а після обіду йшла додому, не забувши і для мене залишити невеликий гостинець до чаю. І тепер вона хвора... Бідна жінка... І як же шкода майстра Льюїна...

— Може, ви додому підете, майстере? — співчутливо дивлюся йому в очі. 

Я щиро переймаюсь за цього бідного дідуся. У такі хвилини мені навіть не шкода, що в мене немає близьких родичів або я їх зовсім не пам'ятаю. Переживання втрати рідної людини для мене просто нестерпні.

— Ні, мила... Думаю, не варто, — хитає головою чоловік. — Там мені все нагадує про неї.

— Може, вона ще повернеться. Адже бувають же дива, — закушую губу, стримуючи сльози. Мені так хочеться чимось утішити бідного майстра, але здається, що всі слова будуть або недоречні, або невідповідні.

— Дорога моя, — зітхає нещасний. — Ти така молода і переповнена оптимізмом... І це чудово... Молодість і має бути такою... Тільки я вже занадто старий... І чудово знаю, що з диспансеру ніхто не повертається... Ніколи...

Болісна гримаса спотворює обличчя чоловіка. Його рука підіймається до грудей і починає масувати область серця, а на скронях виступають бісеринки поту.

У горлі завмирає переляканий вскрик. «Хоч би не напад, хоч би не напад!» — про себе проговорюю я, а сама вже кидаюся до невеликої шафочки, де зберігається аптечка. Безпомилково впізнавши за запахом серцеві краплі, наповнюю склянку водою і додаю туди потрібну кількість ліків. 

Пізніше я задамся питанням, звідки в мені тоді взялося це внутрішнє знання того, що потрібно робити, якщо я жодного разу нікому не надавала першу допомогу, але в той момент я дію швидко і впевнено. І тільки потім, коли господарю магазинчика стає краще, а біль відступає, я плюхаюся на обтягнутий сталлю стілець, відчуваючи, що ноги починають тремтіти від запізнілого почуття страху, а зуби — вибивати чечетку.

— Як ви, майстере? — тихо цікавлюся, коли до мене повертається самовладання.

— Усе добре, Єсеніє. Дякую тобі, — слабко посміхається все ще безкровними блідими губами старий, відкинувшись на спинку свого крісла.

Ще трохи посидівши на зручному сидінні, приводячи думки до ладу і дивуючись своїм пізнанням у галузі фармакології, я все ж вирішую приступити до своїх прямих обов'язків. Втім, дзвіночок, що сповіщає про відвідувачів, теж сприяє тому, що я вскакую на ноги. А разом зі мною і майстер Льюїн.

— Не можу нічого не робити, — немов на виправдання, посміхається він. — Так легше, думки про... про всяке... в голову не лізуть.

Про що, він так і не уточнює, але це і так зрозуміло. Бідний майстер Льюїн.

Чоловік нетвердим кроком іде в зал, а я пробираюсь у свою комірчину, швидко натягаю робочий одяг і беруся наводити лад спочатку в кабінеті господаря — там тільки пил змахнути й шибки в шафі протерти — а потім і в залі. Верніше, в залі я тільки збираюся приступити до роботи, але, зробивши перший крок за поріг, злякано завмираю.

Посеред приміщення бовваніє знайомий «назгул» і про щось бесідує з майстром Льюїном. Втім, відчувши якимось чином мою присутність, міністерська ворона тут же повертається в мій бік і відкидає каптур.

Не може бути? Це він?

Холодна посмішка, що ковзнула губами «назгула», теж впевнено натякає — чоловік розуміє, що я його впізнала.