Розділ 45

Не знаю, що б я робила останнім часом без свого вміння швидко збиратися. У душі впевнено поселяється стійке відчуття того, що все моє життя минає в якомусь неймовірному сумбурному поспіху. І ось тепер, коли я одягнена, взута і цілеспрямовано рухаюся в бік ринку в компанії моїх незмінних захисників, нарешті є можливість перевести подих і просто насолодитися прогулянкою, навіть якщо ця сама прогулянка триває всього десять хвилин. І похмурий вигляд моїх супровідників жодним чином не псує мені настрій.

Після розмови з подругою я відчуваю неймовірне полегшення. Усвідомлення, що тепер я можу з кимось поділитися, порадитися, неймовірно гріє душу. І немов на знак того, що я зробила правильний вибір, з неба починають падати великі блискучі сніжинки. Вони виблискують у світлі вуличних світильників, немов посипані діамантовою крихтою. 

Завмираю на секунду і підіймаю руку вгору, ловлю на долоньку крижану зірочку і беруся розглядати її витончені промінчики. От подумати тільки — це ж справжнісіньке диво. Таке досконале і прекрасне. Наскільки кожна лінія, кожен вигин чітко вивірений і симетричний. Скільки їх тут? Мільйони? Мільярди? І немає двох однакових... Як таке можливо?

Щасливо всміхаюся і в дурній дитячій витівці висовую язик, намагаючись і ним упіймати крижану зірочку.

— Єсеніє? Ти чого зупинилася? — здивовано обертається до мене Кейн. 

Його очі вражено округлюються, а вигляд стає до того комічним, що я просто не в силах стриматися. Лукаво всміхаюся, підморгуючи у відповідь, і знову беруся дуріти, ловлячи язиком сніжинки. Мабуть, кілька хвилин у мене є, щоб трохи попустувати.

Джер же, на відміну від друга, презирливо кривиться і закочує очі. Я навіть без особливих зусиль уявляю його зневажливий тон. «Єсеніє, хіба не можна поводитися більш пристойно, як личить студентці ААМу, а не дівулі з глухого нагір'я?», немов наяву чую його голос.

Ех, знав би він звідки я насправді... 

У голові мимоволі виникає картинка, що зображує обличчя блондина, який дізнався про моє іншосвітнє походження. Я ніби на власні очі бачу, як його світлі брови підстрибують до самої кромки волосся, а з обличчя злітає маска холодної незворушності. 

Тихо хихикаю подумки, але дуріти все ж припиняю. На роботу й справді треба поспішити.

— Увечері я один тебе заберу, — заявляє Кейн. — Джер сьогодні чергує.

Киваю, радіючи, що буде можливість побути наодинці і, можливо, все-таки обговорити те, що між нами сталося на балу.

— Чекай мене і сама нікуди не йди. У місті неспокійно. Муніципалітет виділив гроші на додаткову бригаду дружинників, — додає він, засунувши руки глибоко в кишені куртки.

А раніше він за можливості мене за руку брав, похмуро відзначаю я, намагаючись не дивитися на нього. Що змінилося? У цьому поцілунок винен?

Тихенько зітхаю і знову киваю, глянувши скоса на Кейна, але він навіть голови не повертає в мій бік, продовжуючи похмуро дивитися вперед. Переводжу очі на Джера і зустрічаю точнісінько такий самий похмурий погляд.

Ні, воно-то зрозуміло. Зараз усі ходять як у воду опущені з огляду на останні події. Тільки терзають мене неясні сумніви, що причина такої поведінки не тільки у хворобі професора Езофілуса і призначенні нового заступника, а ще й у чомусь іншому.

Перед входом у крамничку хлопці квапливо зі мною прощаються і вирушають на чергування, а я під дзвін дверного дзвіночка пірнаю в гостинне тепло комісійної крамнички. 

За звичкою поспішаю до своєї комірчини, щоб переодягнутися, і зі здивуванням відзначаю, що в залі нікого немає. Навіть майстра Льюїна. Як правило, у такий час покупців не багато, але один-два все ж бродять між стелажів і вішалок, та й сам господар у робочий час воліє не залишати приміщення.

Тихо прошмигнувши коридором, зупиняюся перед потрібними дверима і вже збираюся їх відчинити, але мене втримує ледь чутний напівстогін-напівсхлип. Він долинає прямо з директорського кабінету і змушує мене насторожено завмерти.

— Майстре Льюїне, — обережно стукаю і, не дочекавшись відповіді, прочиняю дерев'яну стулку. — З вами все гаразд?

Господар крамнички навіть мене не чує. Він сидить за столом, невидющим поглядом свердлячи стіну навпроти.

— Майстре Льюїне, — знову повторюю трохи голосніше, кидаючись до вбитого горем чоловіка. — Що трапилося?

Він різко переводить погляд на мене. І блиснувши у світлі лампи застиглими в очах сльозами, тихо відповідає: 

— Моя Ребекка... Вона хвора... на лісму... Її сьогодні забрали в диспансер...