Розділ 44

Лалі хитає головою, демонстративно тре вухо, знову хитає головою і перепитує. 

— Звідки?

Боязко озираюся, кидаю стурбований погляд на незашторене вікно, хоча шпигуна, що завис за ним на рівні четвертого поверху, уявити важко, і знову повторюю свою відповідь.

Юлалія нервово ковтає, схоплюється на ноги, навіщось перевіряє, чи зачинені двері й чи не підслуховує хто за ними, визирає у вікно, мабуть, шпигуни не тільки мені ввижаються, і знову сідає на своє місце.

— Як ти сюди потрапила?

Питання хороше і більш ніж логічне. Погано, що я не продумала, що відповідати на нього. З розповіддю про моє життя в притулку, звісно ж, проблем не виникає, а от про те, що трапилося після того, як мене викрав із рідних стін віроломний психолог, я не знаю, як повідати. Про що я можу говорити, а про що слід змовчати?

Подруга задумливо дивиться, схиливши голову на бік, поки я «екаю» і «мекаю», спотикаючись на кожному слові. І, зрештою, я розповідаю майже все як є, приховавши лише, що Ашкай і Яс — партизани. Це не моя таємниця, і я не маю права її розголошувати.

— Покажи каблучку, — просить сусідка, а коли я дістаю з-за коміра печатку, береться ретельно її оглядати. — Ти знаєш, що це?

— Ні, — хитаю головою. — Звідки мені? Я й так про ваш світ збираю інформацію по крихтах.

Сусідка тієї ж хвилини підскакує і починає щось шукати в себе на книжковій полиці. А витягнувши звідти стару пошарпану книжку, знову сідає біля мене і, відкривши талмуд на одній зі сторінок, показує мені малюнок схожої прикраси.

— Це дуже давній артефакт. У давні часи на нашому острові існувало не чотири незалежних королівства, а одне велике. І називалося воно Табірія. Король Табірії Айан мав двадцять синів, і щоб не образити жодного з них, після своєї смерті вирішив кожному виділити свою ділянку землі — герцогство. Тоді ж були виготовлені для кожного з них незвичайні персні, які могли захистити від будь-якої небезпеки та повідомити про неї інших братів, щоб ті могли прийти на допомогу.

— А як захистити? — теж починаю прискіпливо оглядати свою прикрасу, порівнюючи її з ілюстрацією.

— Бачиш цей напис? — запитує Лалі, вказуючи на гравіювання, на яке і я минулого разу звернула увагу. — Він зроблений на старому табірійському діалекті. Уся справа в ньому. Це заклинання, в яке влив магію стародавній чарівник. Тепер ці знання втрачені, а перекладу не знає ніхто з нині живих. Але сама магія досі діє. Ти уявляєш, наскільки сильні були стародавні?

Та вже, таке важко в голові вкласти. Цьому артефакту близько тисячі років, як він не втратив своїх здібностей?

— А ще кажуть, що брати ці самі персні потім подарували своїм нареченим як обручки, поклавши початок традиції, — лукаво примружується подруга.

Мої щоки починають червоніти, і я, відчуваючи ніяковість, опускаю вії.

— На що ти натякаєш? Нісенітниці якісь... — ледь чутно бурмочу, боячись навіть подумати про подібне. — Він і бачив мене два рази всього. До того ж мені інший подобається...

— Звісно, інший... хто ж сумнівається, — пирхає Юлалія і, закривши книгу, ховає її на полицю.

— А можна в тебе взяти її, — прошу сусідку, простягаючи руку до пошарпаного томика. Цікаво було б почитати легенди та стародавні оповіді. Думаю, там можна багато чого корисного знайти для себе.

— Будь ласка, — знизує плечима Лалі і, знову діставши книгу, вручає її мені.

— І що? Це настільки очевидно? — все ще відчуваючи на щоках жар, беруся підкреслено незворушно гортати талмуд. 

Хоча й сама розумію дивність свого запитання. Після того поцілунку, який, здається, бачили всі, хто був на балу, уточнювати подібне дивно. Прикро тільки, що після нього між мною і Кейном навіть елементарної розмови не було. Невже він настільки не надав значення цьому. Може, він узагалі звик цілувати кожну дівчину, з якою танцює. 

Образа здавлює горло, а з губ мимоволі виривається напівзітхання-напівсхлип.

— Що помітно? — не розуміє подруга.

— Ну, що мені подобається...

А хто подобається, я уточнити не встигаю, оскільки об'єкт моїх душевних терзань і сам, після делікатного стуку і дозволу ввійти, з'являється в кімнаті.

— Ти ще не готова? — здивовано підіймає він брови. — Тобі ж на роботу час. Зводжу очі на годинник, що стоїть на тумбочці, і зі зляканим писком схоплююся на ноги. Ухольники бородаті! Уже пів на шосту!